Українська Альтернатива готує черговий автопробіг – цього разу на козацькі землі. Програма перебування має бути насиченою та цікавою, подробиці треба шукати тут: http://www.groupua.org/?p=920
Як завжди, в заході можуть брати участь не лише власники автівок, але й пасажири. Тож, якщо маєте бажажння поїхати, але не маєте авто, то просто подайде заявку і чекайте інформації – як правило, для кожного знаходиться вільне місце.
Гарної мандрівки!
Антифутбол.
На Вінницю виїхав десь на дві години пізніше від запланованого. Все ж таки сподівався встигнути бодай на другу половину матчу “Динамо”, але, як завжди, їхав довго, тому й на гру подивитися вже не встиг. Дорогою телефонував товаришеві, питав, як грають. Грали, як виявилося, жахливо. Були в більшості, та ледь стримували атаки суперника. Оптимізму додавав той факт, що на гру лишалося ще хвилин тридцять – цілком достатньо, щоб забити бодай один гол у ворота тих, кого на одного менше. Не забили. Кажуть, і не дуже намагалися. Всі, хто дивилися, розчаровані та роздратовані. Мені пощастило, я – не дивився. Зберіг нерви та емоції.
Вітамін.
Так називається ранкове шоу на місцевому телеканалі “Віта”. Щоб вчасно потрапити на програму, довелося встати о шостій ранку. Перед ефіром ще довго сиджу в окремій кімнатці на дивані, дивлюся собі програму, учасником якої ось-ось маю стати, періодично оглядаю стіни, завішані плакатами тих гостей, які побували тут раніше. Переді мною гостею програми була дівчина, яка чи то в конкурсі якомусь виграла, чи то найчастіше додзвонювалася в програму за якийсь там період. Раптом дівчина каже, що у її мами сьогодні день народження. Цікаво співпало: того ранку лише вона і я були гостями “Вітаміна”, і моя мама також народилася саме у цей день.
Вода та йогурт.
Пізно вночі повертаюся після концерту до готелю. Дорогою помічаю нічну крамничку і вирішую зайти. Зупиняюся, заходжу, вибираю йогурт і пляшечку води. Жінка за прилавком озвучує суму – щось там чотирнадцять з копійками. Я – руку в кишеню, а там – порожньо. Згадую, що поїхав на концерт без гаманця, бо навіщо ж мені на сцені гроші? Вибачаюся і трохи розчарований та зніяковілий повертаюся назад. Дорогою до авто згадую, що часом кладу якісь дрібні гроші в ардачок, щоб не копирсатися по кишенях, коли доводиться заплатити кілька гривень за парковку або проїзд. З надією відчиняю дверцята, рахую гривні й розумію, що їх є рівно п’ятнадцять. Щасливий повертаюся до крамниці й забираю те, що хотів. Це ж треба, щоб випадково в машині було рівно стільки грошей, скільки потрібно!
Згадалося.
Кілька місяців тому мав цікаву пригоду в Харкові. Був тоді на концерті “Відчинилося життя”, нам виділили всього дві гримерки на всіх, в кожній було людно і тісно, але мені перевдягатися не потрібно було, тож я вирішив посидіти у вестибюлі. У його дальньому, трохи притемненому, кінці стояли доволі зручні диванчики, які просто запрошували мене до себе. Однак, не встиг я присісти, як до мене підбігла сердита тітонька і почала виганяти. Я чемно відповів, що я нічого поганого не роблю – просто сиджу й нікого не чіпаю. Через якийсь час тітонька повернулася з підмогою – іншою тітонькою, яка, очевидно, була працівницею вищого рангу. Та розмовляла зі мною ще більш зверхньо, а коли я спробував привести в якості аргументу той факт, що я просто сиджу, нікому не заважаю і не роблю жодної шкоди, вона мені відповіла, що вони очікують, як вона сказала, “пєрвих ліц города”, і ці місця призначені саме для них. Мене це дуже розвеселило, тому я не став боротися за ці козирні місця, а просто встав та відійшов убік. Коли ж після свого виступу я виходив через центральний прохід, знайома вже мені жіночка, тільки тепер трохи розрум’янена від несподіваних емоцій, перестріла мене, вибачилася і спитала, чому ж я не сказав, що я – “такая знамєнітасть”. Я відповів, що це неважливо, головне, що я вперше в житті зустрівся з диванами не для дуп, а для “ліц”… 
Злодії.
Дорогою з Чернівців заїхав до приятелів у село. Вербна неділя, ніхто не працює, тож і ми просто їдемо утрьох – товариші показують мені свої “володіння” та потрохи хизуються тим, чого їм вдалося досягти. Виїжджаємо з лісу і раптом бачимо на дальньому полі крадіїв. Хтось під’їхав на авто і викопує рослини. Думаємо – зараз буде бійка! Однак крадіїв виявляється лише двоє – чоловік та жінка – та й ті перелякані. Просяться, моляться, на коліна стають, мало руки не цілують. Видовище жалюгідне і гидке. В голові крутяться неприємні думки про те, що ось такі в нас люди: зранку йдуть в церкву, ввечері йдуть красти, а відповідати за свої дії не хоче ніхто. В якості аргументів на свій захист лепечуть: “Ми не знали, що то ваше, думали, що то лісництва”… Ніби у лісництва красти можна, ніби їхні рослини – то не праця людська, не витрачені сили і не пролитий піт…
Переможний паркан.
В Луцьку на паркані щось типу як графіті. Червона зірка з числом “65″, георгієвська стрічка через увесь малюнок, роки 1941-1945, в правому та лівому нижніх кутках – теги “КПУ” та “ЛКСМУ”, а вгорі два слова: “пам’ятаємо” і “пишаємося”. Про “пам’ятаємо” мені все зрозуміло, а от “пишаємося”… Чим пишаються комуністи-комсомольці? Мільйонами загиблих? Спаленими містами й селами? Зруйнованим господарством? Бездумними лобовими атаками? Безглуздими масовими жертвами? Голодом та холодом? Смертями, ранами, каліцтвами? Сльозами людськими? Горем? Незрозуміло…
Третя другий.
На заправці, поміж рядами крамнички, ходить огрядний чоловік і розмовляє по телефону. Розмова його так захоплює, що він ніяк не може сконцентрувати свою увагу на виборі товару. Помітно, що розмова його напрягає, і хочеться йому щось на тих поличках вибрати та їхати собі з богом, але щось там говорить, слухає, нервується і до вибору товару діло все ніяк не дійде. Зрештою, розмова закінчується, чоловік вибирає пачку якихось горішків та підходить до каси. Однак за якусь мить перед ним влаштовується міні-черга з двох чоловіків. Перший простягає касирові пачку дрібних грошей по одній-дві, рідко – п’ять гривень, і каже: “Третя другий на двісті п’ятдесят” (очевидно, означає – третя колонка, дев’яносто другий бензин на двісті п’ятдесят гривень). За першим чоловіком стоїть інший, в руці якого така ж сама пачка дрібноти. Касир починає повільно перераховувати. Оглянувши все це, той, який щойно розмовляв по телефону, кидає вибрану пачку назад на поличку і якось так дуже фаталістично промовляє: “Ясно, дешевше буде без горішків”…
Людина на дорозі.
Їду через Вишнівець. Згори бачу, як далеку внизу дорогу переходить якийсь чоловік і раптом посередині падає. Чоловік намагається звестися на ноги, але йому це не вдається і він падає знову. До нього ще далеко, але я вже починаю потрохи пригальмовувати. Чоловік, зробивши ще одну невдалу спробу піднятися, повзе через дорогу рачки. Під’їжджаючи ближче, я бачу, що навпроти нього на автобусній зупинці чоловік з тридцять народу. Одні дивляться на нього і сміються, інші роблять вигляд, що не помічають, але жоден не робить спроби відтягнути чоловіка з небезпечної зони. Той, що повзе, не схожий на волоцюгу чи п’яничку. Вигладає, як звичайний літній чоловік, який трохи перебрав на свято. Я зупиняюся перед ним і озираюся на людей – невже ніхто йому так і не допоможе? Зрештою, розумію, що ні, й уже збираюся вийти з авто, та призупиняюсь через автівки, які різко починають мене обганяти. Поки я їх перечекав, чоловік досягнув уже узбіччя дороги і я міг їхати собі далі. Останній кадр цієї картини: ряд гарних, вифарбуваних в один колір автомобілів таксі, відчинене вікно однієї з машин, з вікна визирає молодий хлопець, який знімає всю сцену мобільним телефоном і весело регоче. Христос Воскрес!
Бандури.
З гори Бони видно майже весь Кременець. Майже з усього Кременця видно гору Бону й руїни колись могутнього замку. Але унікального козацького кладовища не видно зовсім – хіба як прийдеш до нього навмисно. Заховане в лабіринті вузеньких вуличок, воно доступне лише посвяченим у таємницю свого існування. По підліткових написах “rap” на пам’ятнику полеглим козакам, по залишеному між могилами сміттю, по слідах від вандальського багаття видно, що для місцевих жителів місце відоме, хоч і надто буденне. А для мене – людини, яка вже не раз бувала в Кремненці, існування цього кладовища стала відкриттям. Ніколи нічого не чув про нього раніше, ніколи не бачив жодного вказівника до нього – ні з гори, ні з міста. І якби, стоячи на руїнах, не згадав я про те, що мій товариш Павло Вольвач часто буває в Кременці, і якби не мобільний зв’язок, який дав змогу одразу ж Павлові зателефонувати, та якби Павло у розмові зі мною не сказав про існування цього козацького цвинтаря з унікальними кам’яними хрестами, не знав би я цього й досі. Я був на кількох козацьких кладовищах, бачив багато кам’яних хрестів, але тільки у Крем’янці мені довелося зустріти кам’яні бандури. Є версія, що це могили козаків-кобзарів – воїнів-піснярів, воїнів-поетів. Будете в Кременці – завітайте. Якщо стати спиною до будинку місцевої влади, який помітно виділяється з-поміж інших своїм радянським стилем будування, то прохід до могил козаків буде по ліву руку. Проходите трохи прямо і, коли вуличка роздвоюється, йдете лівіше, підіймаєтеся якийсь час вгору – і ви на місці…
А якби на порожній щоглі, яка встановлена на вершечку Бони, повісити таки український прапор відповідного розміру – це би було гарно і руїни не виглядали би такими сумними…
Контрабандисти.
Нас затримали на польській митниці й попросили заїхати на спеціальний огляд до окремого ангару. Довго стояли, очікуючи своєї черги, далі опинилися всередині поміж двох інших транспортних засобів – автомобіля та мікроавтобуса. Митник, очевидно, старший рангом, здивувався, що до них на огляд скерували музикантів, які їдуть до Польщі виступати, та огляду не відмінив. Нас швиденько перевірили, покопирсалися в наших торбах, простукали стінки нашого буса, але, звісно ж, нічого забороненого не знайшли, бо ми такого й не везли нічого. А от у наших сусідів спереду та ззаду справи йшли гірше. З різних потаємних місць їхніх автівок митники монотонно витягали все нові й нові пачки цигарок, розкруючи та інколи відламуючи все, що тільки можна було. І один, і другий наші співвітчизники злилися на митників, а ми злилися на них. Митники просто робили свою справу, а от ми ніяк не могли їхати далі, бо поки тривав огляд, ми не мали змоги виїхати з ангару. Я розумію, що для деяких людей контрабанда – це вигідний бізнес. Але так прикро, що через нього мусять страждати люди, які їдуть закордон в якихось інших справах. Цього разу ми віддали безглуздому стоянню на митниці 5 годин свого дорогоцінного життя…
Україна без П…
На концерті польські студенти постійно щось нам скандували. Я не дуже добре розумію польську, прислуховувався, але ніяк не міг збагнути, про що вони. Щось там про Україну, здавалося, що вони називають Україну якоюсь “безпутною”, але це не в’язалося із загальною позитивною атмосферою, яка панувала на концерті. Зрештою, десь за третім разом, я таки зрозумів – хлопці скандували “Україна без Путіна!”, але наголос робили не на “пу”, а на “ті”. У-кра-їна без Пу-тІна! У-кра-їна без Пу-тІна!
Ми і вони.
Я мало бачив у них таких розкішних та дорогих будинків, яких повно понавиростало довкола наших міст. Але не бачив я й будинків, збудованих з таким волаючим несмаком, які часто будують у нас. У них навіть найбідніший будинок намагаються зробити максимально охайним, привабливим, стильним. Облаштовують перед будинками альпінарії, вирощують декоративні рослини, доглядають за трав’яними газонами. У нас теж таке трапляється, але, на жаль, значно рідше. Дороги в них не завжди в ідеальному стані, але я би дуже хотів, щоб у нас були хоча б такі дороги. Їхній прикордонник повертає назад кожного, хто намагається переїхати зі свого ряду в інший, наш прикордонник пропускає кожного, хто нахабно їде без черги. В туалет на їхній митниці заходити дуже неприємно. В наш туалет зайти просто неможливо.
Поворот направо.
Пояснює мені чоловік у Самборі, як доїхати до Народного Дому. “Отако їдете весь час прямо, переїжджаєте через міст, за мостом буде такий поворот направо, але він вам не потрібен – ви їдете далі прямо”…
З ратушної висоти.
У Самборі, як мабуть і в багатьох інших містах, з верхівки міської ратуші гарний вид на місто. Видно чітке планування вулиць, старі будинки, які потрохи валяться, бо затоплені підземні ходи підмивають фундамент. Онде кінотеатр, що зараз занедбаний, хоч і має власника, а колись там не лише кіно показували, але й проходили концерти популярних українських артистів. Он у тій церкві зберігаються мощі Святого Валентина, у тому костелі прекрасний органний зал, а в тому – колись вінчався Лжедмитрій, який очолив єдиний успішний похід на Москву… Гарний вид, цікава екскурсія, не сходячи з місця, але туристів на Ратушу поки не пускають – спочатку треба все привести до належного стану, підремонтувати, зміцнити. А поки з оглядового майданчика місту регулярно грає духовий оркестр… Ну, може не цілий оркестр, а лише кілька музикантів – я не знаю, сам не бачив і не чув. Але знаю, що хтось там щось регулярно грає… 
Візуальна омана.
Вздовж дороги – ряд квітучих дерев. Проїжджаючи повз них, відкриваю вікно, щоб вдихнути їхні п’янкі пахощі. Пахне гноєм…
Сестра командира.
Зупиняє мене інспектор ДАІ. Здивовано зупиняюся, адже точно знаю, що нічого не порушував. Молодий міліціонер запитує, чи не їду я через Житомир. Відповідаю, що Житомир оминатиму по об’їздній. Тоді ще питання, чи не зміг би я поїхати через місто. Цікавлюся, що сталося. У відповідь чую, що сестру “камандіра” треба до міста підвезти. Стало мені якось неприємно: мало що мене зупинили, збили темп руху, примусили марно витратити кілька грамів пального, ще й командир не сам за сестру просить, а засилає підлеглого. Не поїхав я через Житомир…
Майже місяць.
Чотири тижні не було мене в Києві – майже місяць. За той час не дуже скучив я за цим колись коханим містом – не тішить мене Київ, на жаль, останнім часом. Однак дуже мені не вистачає у моїх мандрах теплої, затишної київської ванни, у якій люблю трохи повалятися щодня. І як ви думаєте – який день я вибрав для повернення? Так-так, саме той, у який в моєму будинку відключили на два тижні гарячу воду… ))
Я сам поїхати не зможу, але і без мене має бути цікаво та корисно!
Субота, 16 квітня 2011 р.
7:30 – збір автомобільної колони біля Музею І.Гончара (поблизу Лаври, вул.Мазепи, 29)
12:30 – прибуття до Розумівки, Кіровоградська область
Маршрут: Київ – Обухів – Сміла – с.Розумівка (Кіровоградщина) – Холодний Яр
Дивитись маршрут на великій мапі
13:00 – виїзд на Медведівку, Черкащина. Ставимо паркан навколо місцевого краєзнавчого музею.
15:00 – виїзд до Дуба Залізняка на хуторі Буда. Обсаджуємо дуб барвінком.
16:00 – обід, неформальне спілкування.
17:30 – повернення до Києва.
Контакт:
067-509-6139, Володимир Кухар
groupuaorg@gmail.com, v_kukhar@yahoo.com
Умови акції
Під час автопробігу не допускається використання будь-якої партійної символіки або виголошення публічних заяв від імені або на підтримку політичних партій.
Автопробіг фінансується самими його учасниками, тому кожен учасник зобов’язується зробити вкладку приблизно 50 грн. Учасники акції погоджуються отримувати СМС-розсилку від організаторів напередодні автопробігу та після нього.
Щодо коштів, то крім вкладок приблизно по 50 грн. на особу (крім дітей), які повинні покрити вартість виготовлення символіки для акції, вінків будемо ставити придбаний на громадські кошти паркан навколо музею в Медведівці – потрібно назбирати більше тисячі гривень. Добровільні благодійні внески можна буде зробити у день події – 16 квітня! Як завжди заохочуємо пасажирів авто розділити з водіями видатки на пальне. Оскільки будемо на місцях поховань героїв, по можливості просимо мати з собою квіти.
Прочитав, нарешті! А перед тим було – “знайшов, нарешті”!
Колись читав першу книгу цієї трилогії Уласа Самчука – “Куди Тече Та Річка”. Дуже мені вона сподобалася, але продовження чомусь ніде не міг знайти. Не те, щоб я дуже наполегливо шукав, але під час моїх численних відвідин книжкових магазинів та ярмарків якось на очі не траплялося.
І ось випадково придбав в Івано-Франківську! Вся трилогія в одній книжці! Автора люблю дуже. А назва яка – рідна – “Волинь”! Щоправда, обгортка м’яка – я такі не дуже люблю, але вибирати в даній ситуації якось не випадало.
Почав читати при першій можливості. Читав, як то кажуть, запоєм. Не міг відірватися. І ж, ніби, якогось закрученого сюжету немає, ні якихось особливих інтриг, пригод, авантюр… Ні, є цього всього потрошки – але не більше, ніж у звичайному житті. Все так якось дуже правдиво, живо, вистраждано…
Це книжка про життя. Українське життя перших десятиліть минулого століття. Про його плин і літ, про його тління та спалахи, про його проблеми, болі, сподівання, радості. Про те, як невеликий шматок великої Росії, приспаний своїми багаторічними щоденними турботами, раптом почав оживати. Як усвідомив себе чимось трохи інакшим. Як дізнався, що є частиною чогось іншого – не Росії, а України. Як це усвідомлення раптом почало шарпати, крутити, здіймати, окрилювати. Як било і рвало, як ховалося і відмовчувалося, як боролося та осявало…
Це книжка про землю. Про рідну. Дорогу. Життєдайну. Зберігаючу. Вбивчу. Оживляючу. Землю. Це вона тримає на собі наш народ столлітями. Це вона ховає в собі його коріння. Це вона народжує нащадків та забирає предків. Це вона дає сили і радість, і працю, і натхнення, і мудрість, і добробут, і життя. Але не дає так просто, задарма. Дуже багато вимагає навзамін. І часто та ціна є для окремих людей та для цілого народу надто високою. Вищою за життя…
Це книга про війну. Про маленьку щоденну війну за існування. Про битву за свою родину, за своїх жінок та дітей, за своє та їхнє майбутнє, за свій народ і за свою землю. А ще – про війну іншу. Стократ більшу і страшнішу, і нещаднішу, і від того ще більш безглузду. Бо раптом розумієш – хто б у війні не переміг, переможця у ній все одно немає…
А ще це книга про мудрість. Про просту життєву мудрість звичайної працьовитої людини. Про її бажання бути господарем на своїй землі та у своїй хаті. Про її вміння легко збагнути державні чи навіть планетарні проблеми з точки зору свого власного життєвого досвіду. Про її бездоганну інтуїцію та непомильні пророцтва. Але й про помилки. На яких вчишся, але часто – надто пізно…
А ще вона – про любов і дружбу, про силу і завзяття, про підступи та розчарування, про сльози та сміх. І ще про владу. Сучасну владу в сучасній Україні. Так-так, не дивуйтеся, у нас знову все так само, як і було колись, і в усьому цьому знову винні тільки ми самі. Але не лякайтеся, бо, як сказано у написаному, “брехлива та злочинна влада не може існувати вічно”. І якщо повірити всьому, що написано там, то лишилося вже менше, ніж десять літ. Наскільки менше – це вже залежить від нас…
А поки – рекомендую!
Улас Самчук. “Куди Тече Та Річка” + “Війна І Революція” + “Батько І Син” = “Волинь”.
Ось тут деякі мої розповіді про дитинство та юність і багато фоток, яких ви ще не бачили.
http://vip.glavred.info/?/articles/2011/03/20/152829-17
Я не агітую – лише інформую.
Круто! Я знову гратиму пісні для танцю на свій смак в клубі “Матадор” у Хмельницькому! Нагадаю, саме з цього клубу почалося моє повернення до цієї справи після тривалої перерви. Отож, 10-го лютого, спочатку ми з “Тартаком” відіграємо концерт у “ФОКСІ’З ПАБ” і потім я швидко лечу в “Матадор”, щоб влаштувати людям танці!
А 15-го лютого роблю схожі танці в Києві. Клуб “Форсаж”, я починаю десь о 23.00. Що гратиму, як завжди, ще не знаю – плейлист маю чималенький! ))
Зараз спробую ще викласти афіші…
Навряд чи є щось нове та невідоме, а все ж…
Так звати одного неординарного чоловіка, який ось-ось має відвідати Україну. Хто цим цікавиться, може завітати сюди – http://www.davidicke.com.ua/ або сюди – http://www.facebook.com/davidickeua, або сюди – http://vkontakte.ru/club18857192
Моя добра подруга зняла ролик для участі в конкурсі. Дуже хоче перемогти. Я подивився і посміявся. Подивіться і ви. Якщо сподобається – проголосуйте, будь ласка!
http://jameson-empire-awards.com.ua/jea2011.php?id=60