Антифутбол.
На Вінницю виїхав десь на дві години пізніше від запланованого. Все ж таки сподівався встигнути бодай на другу половину матчу “Динамо”, але, як завжди, їхав довго, тому й на гру подивитися вже не встиг. Дорогою телефонував товаришеві, питав, як грають. Грали, як виявилося, жахливо. Були в більшості, та ледь стримували атаки суперника. Оптимізму додавав той факт, що на гру лишалося ще хвилин тридцять – цілком достатньо, щоб забити бодай один гол у ворота тих, кого на одного менше. Не забили. Кажуть, і не дуже намагалися. Всі, хто дивилися, розчаровані та роздратовані. Мені пощастило, я – не дивився. Зберіг нерви та емоції.
Вітамін.
Так називається ранкове шоу на місцевому телеканалі “Віта”. Щоб вчасно потрапити на програму, довелося встати о шостій ранку. Перед ефіром ще довго сиджу в окремій кімнатці на дивані, дивлюся собі програму, учасником якої ось-ось маю стати, періодично оглядаю стіни, завішані плакатами тих гостей, які побували тут раніше. Переді мною гостею програми була дівчина, яка чи то в конкурсі якомусь виграла, чи то найчастіше додзвонювалася в програму за якийсь там період. Раптом дівчина каже, що у її мами сьогодні день народження. Цікаво співпало: того ранку лише вона і я були гостями “Вітаміна”, і моя мама також народилася саме у цей день.
Вода та йогурт.
Пізно вночі повертаюся після концерту до готелю. Дорогою помічаю нічну крамничку і вирішую зайти. Зупиняюся, заходжу, вибираю йогурт і пляшечку води. Жінка за прилавком озвучує суму – щось там чотирнадцять з копійками. Я – руку в кишеню, а там – порожньо. Згадую, що поїхав на концерт без гаманця, бо навіщо ж мені на сцені гроші? Вибачаюся і трохи розчарований та зніяковілий повертаюся назад. Дорогою до авто згадую, що часом кладу якісь дрібні гроші в ардачок, щоб не копирсатися по кишенях, коли доводиться заплатити кілька гривень за парковку або проїзд. З надією відчиняю дверцята, рахую гривні й розумію, що їх є рівно п’ятнадцять. Щасливий повертаюся до крамниці й забираю те, що хотів. Це ж треба, щоб випадково в машині було рівно стільки грошей, скільки потрібно!
Згадалося.
Кілька місяців тому мав цікаву пригоду в Харкові. Був тоді на концерті “Відчинилося життя”, нам виділили всього дві гримерки на всіх, в кожній було людно і тісно, але мені перевдягатися не потрібно було, тож я вирішив посидіти у вестибюлі. У його дальньому, трохи притемненому, кінці стояли доволі зручні диванчики, які просто запрошували мене до себе. Однак, не встиг я присісти, як до мене підбігла сердита тітонька і почала виганяти. Я чемно відповів, що я нічого поганого не роблю – просто сиджу й нікого не чіпаю. Через якийсь час тітонька повернулася з підмогою – іншою тітонькою, яка, очевидно, була працівницею вищого рангу. Та розмовляла зі мною ще більш зверхньо, а коли я спробував привести в якості аргументу той факт, що я просто сиджу, нікому не заважаю і не роблю жодної шкоди, вона мені відповіла, що вони очікують, як вона сказала, “пєрвих ліц города”, і ці місця призначені саме для них. Мене це дуже розвеселило, тому я не став боротися за ці козирні місця, а просто встав та відійшов убік. Коли ж після свого виступу я виходив через центральний прохід, знайома вже мені жіночка, тільки тепер трохи розрум’янена від несподіваних емоцій, перестріла мене, вибачилася і спитала, чому ж я не сказав, що я – “такая знамєнітасть”. Я відповів, що це неважливо, головне, що я вперше в житті зустрівся з диванами не для дуп, а для “ліц”… 
Злодії.
Дорогою з Чернівців заїхав до приятелів у село. Вербна неділя, ніхто не працює, тож і ми просто їдемо утрьох – товариші показують мені свої “володіння” та потрохи хизуються тим, чого їм вдалося досягти. Виїжджаємо з лісу і раптом бачимо на дальньому полі крадіїв. Хтось під’їхав на авто і викопує рослини. Думаємо – зараз буде бійка! Однак крадіїв виявляється лише двоє – чоловік та жінка – та й ті перелякані. Просяться, моляться, на коліна стають, мало руки не цілують. Видовище жалюгідне і гидке. В голові крутяться неприємні думки про те, що ось такі в нас люди: зранку йдуть в церкву, ввечері йдуть красти, а відповідати за свої дії не хоче ніхто. В якості аргументів на свій захист лепечуть: “Ми не знали, що то ваше, думали, що то лісництва”… Ніби у лісництва красти можна, ніби їхні рослини – то не праця людська, не витрачені сили і не пролитий піт…
Переможний паркан.
В Луцьку на паркані щось типу як графіті. Червона зірка з числом “65″, георгієвська стрічка через увесь малюнок, роки 1941-1945, в правому та лівому нижніх кутках – теги “КПУ” та “ЛКСМУ”, а вгорі два слова: “пам’ятаємо” і “пишаємося”. Про “пам’ятаємо” мені все зрозуміло, а от “пишаємося”… Чим пишаються комуністи-комсомольці? Мільйонами загиблих? Спаленими містами й селами? Зруйнованим господарством? Бездумними лобовими атаками? Безглуздими масовими жертвами? Голодом та холодом? Смертями, ранами, каліцтвами? Сльозами людськими? Горем? Незрозуміло…
Третя другий.
На заправці, поміж рядами крамнички, ходить огрядний чоловік і розмовляє по телефону. Розмова його так захоплює, що він ніяк не може сконцентрувати свою увагу на виборі товару. Помітно, що розмова його напрягає, і хочеться йому щось на тих поличках вибрати та їхати собі з богом, але щось там говорить, слухає, нервується і до вибору товару діло все ніяк не дійде. Зрештою, розмова закінчується, чоловік вибирає пачку якихось горішків та підходить до каси. Однак за якусь мить перед ним влаштовується міні-черга з двох чоловіків. Перший простягає касирові пачку дрібних грошей по одній-дві, рідко – п’ять гривень, і каже: “Третя другий на двісті п’ятдесят” (очевидно, означає – третя колонка, дев’яносто другий бензин на двісті п’ятдесят гривень). За першим чоловіком стоїть інший, в руці якого така ж сама пачка дрібноти. Касир починає повільно перераховувати. Оглянувши все це, той, який щойно розмовляв по телефону, кидає вибрану пачку назад на поличку і якось так дуже фаталістично промовляє: “Ясно, дешевше буде без горішків”…
Людина на дорозі.
Їду через Вишнівець. Згори бачу, як далеку внизу дорогу переходить якийсь чоловік і раптом посередині падає. Чоловік намагається звестися на ноги, але йому це не вдається і він падає знову. До нього ще далеко, але я вже починаю потрохи пригальмовувати. Чоловік, зробивши ще одну невдалу спробу піднятися, повзе через дорогу рачки. Під’їжджаючи ближче, я бачу, що навпроти нього на автобусній зупинці чоловік з тридцять народу. Одні дивляться на нього і сміються, інші роблять вигляд, що не помічають, але жоден не робить спроби відтягнути чоловіка з небезпечної зони. Той, що повзе, не схожий на волоцюгу чи п’яничку. Вигладає, як звичайний літній чоловік, який трохи перебрав на свято. Я зупиняюся перед ним і озираюся на людей – невже ніхто йому так і не допоможе? Зрештою, розумію, що ні, й уже збираюся вийти з авто, та призупиняюсь через автівки, які різко починають мене обганяти. Поки я їх перечекав, чоловік досягнув уже узбіччя дороги і я міг їхати собі далі. Останній кадр цієї картини: ряд гарних, вифарбуваних в один колір автомобілів таксі, відчинене вікно однієї з машин, з вікна визирає молодий хлопець, який знімає всю сцену мобільним телефоном і весело регоче. Христос Воскрес!
Бандури.
З гори Бони видно майже весь Кременець. Майже з усього Кременця видно гору Бону й руїни колись могутнього замку. Але унікального козацького кладовища не видно зовсім – хіба як прийдеш до нього навмисно. Заховане в лабіринті вузеньких вуличок, воно доступне лише посвяченим у таємницю свого існування. По підліткових написах “rap” на пам’ятнику полеглим козакам, по залишеному між могилами сміттю, по слідах від вандальського багаття видно, що для місцевих жителів місце відоме, хоч і надто буденне. А для мене – людини, яка вже не раз бувала в Кремненці, існування цього кладовища стала відкриттям. Ніколи нічого не чув про нього раніше, ніколи не бачив жодного вказівника до нього – ні з гори, ні з міста. І якби, стоячи на руїнах, не згадав я про те, що мій товариш Павло Вольвач часто буває в Кременці, і якби не мобільний зв’язок, який дав змогу одразу ж Павлові зателефонувати, та якби Павло у розмові зі мною не сказав про існування цього козацького цвинтаря з унікальними кам’яними хрестами, не знав би я цього й досі. Я був на кількох козацьких кладовищах, бачив багато кам’яних хрестів, але тільки у Крем’янці мені довелося зустріти кам’яні бандури. Є версія, що це могили козаків-кобзарів – воїнів-піснярів, воїнів-поетів. Будете в Кременці – завітайте. Якщо стати спиною до будинку місцевої влади, який помітно виділяється з-поміж інших своїм радянським стилем будування, то прохід до могил козаків буде по ліву руку. Проходите трохи прямо і, коли вуличка роздвоюється, йдете лівіше, підіймаєтеся якийсь час вгору – і ви на місці…
А якби на порожній щоглі, яка встановлена на вершечку Бони, повісити таки український прапор відповідного розміру – це би було гарно і руїни не виглядали би такими сумними…
Контрабандисти.
Нас затримали на польській митниці й попросили заїхати на спеціальний огляд до окремого ангару. Довго стояли, очікуючи своєї черги, далі опинилися всередині поміж двох інших транспортних засобів – автомобіля та мікроавтобуса. Митник, очевидно, старший рангом, здивувався, що до них на огляд скерували музикантів, які їдуть до Польщі виступати, та огляду не відмінив. Нас швиденько перевірили, покопирсалися в наших торбах, простукали стінки нашого буса, але, звісно ж, нічого забороненого не знайшли, бо ми такого й не везли нічого. А от у наших сусідів спереду та ззаду справи йшли гірше. З різних потаємних місць їхніх автівок митники монотонно витягали все нові й нові пачки цигарок, розкруючи та інколи відламуючи все, що тільки можна було. І один, і другий наші співвітчизники злилися на митників, а ми злилися на них. Митники просто робили свою справу, а от ми ніяк не могли їхати далі, бо поки тривав огляд, ми не мали змоги виїхати з ангару. Я розумію, що для деяких людей контрабанда – це вигідний бізнес. Але так прикро, що через нього мусять страждати люди, які їдуть закордон в якихось інших справах. Цього разу ми віддали безглуздому стоянню на митниці 5 годин свого дорогоцінного життя…
Україна без П…
На концерті польські студенти постійно щось нам скандували. Я не дуже добре розумію польську, прислуховувався, але ніяк не міг збагнути, про що вони. Щось там про Україну, здавалося, що вони називають Україну якоюсь “безпутною”, але це не в’язалося із загальною позитивною атмосферою, яка панувала на концерті. Зрештою, десь за третім разом, я таки зрозумів – хлопці скандували “Україна без Путіна!”, але наголос робили не на “пу”, а на “ті”. У-кра-їна без Пу-тІна! У-кра-їна без Пу-тІна!
Ми і вони.
Я мало бачив у них таких розкішних та дорогих будинків, яких повно понавиростало довкола наших міст. Але не бачив я й будинків, збудованих з таким волаючим несмаком, які часто будують у нас. У них навіть найбідніший будинок намагаються зробити максимально охайним, привабливим, стильним. Облаштовують перед будинками альпінарії, вирощують декоративні рослини, доглядають за трав’яними газонами. У нас теж таке трапляється, але, на жаль, значно рідше. Дороги в них не завжди в ідеальному стані, але я би дуже хотів, щоб у нас були хоча б такі дороги. Їхній прикордонник повертає назад кожного, хто намагається переїхати зі свого ряду в інший, наш прикордонник пропускає кожного, хто нахабно їде без черги. В туалет на їхній митниці заходити дуже неприємно. В наш туалет зайти просто неможливо.
Поворот направо.
Пояснює мені чоловік у Самборі, як доїхати до Народного Дому. “Отако їдете весь час прямо, переїжджаєте через міст, за мостом буде такий поворот направо, але він вам не потрібен – ви їдете далі прямо”…
З ратушної висоти.
У Самборі, як мабуть і в багатьох інших містах, з верхівки міської ратуші гарний вид на місто. Видно чітке планування вулиць, старі будинки, які потрохи валяться, бо затоплені підземні ходи підмивають фундамент. Онде кінотеатр, що зараз занедбаний, хоч і має власника, а колись там не лише кіно показували, але й проходили концерти популярних українських артистів. Он у тій церкві зберігаються мощі Святого Валентина, у тому костелі прекрасний органний зал, а в тому – колись вінчався Лжедмитрій, який очолив єдиний успішний похід на Москву… Гарний вид, цікава екскурсія, не сходячи з місця, але туристів на Ратушу поки не пускають – спочатку треба все привести до належного стану, підремонтувати, зміцнити. А поки з оглядового майданчика місту регулярно грає духовий оркестр… Ну, може не цілий оркестр, а лише кілька музикантів – я не знаю, сам не бачив і не чув. Але знаю, що хтось там щось регулярно грає… 
Візуальна омана.
Вздовж дороги – ряд квітучих дерев. Проїжджаючи повз них, відкриваю вікно, щоб вдихнути їхні п’янкі пахощі. Пахне гноєм…
Сестра командира.
Зупиняє мене інспектор ДАІ. Здивовано зупиняюся, адже точно знаю, що нічого не порушував. Молодий міліціонер запитує, чи не їду я через Житомир. Відповідаю, що Житомир оминатиму по об’їздній. Тоді ще питання, чи не зміг би я поїхати через місто. Цікавлюся, що сталося. У відповідь чую, що сестру “камандіра” треба до міста підвезти. Стало мені якось неприємно: мало що мене зупинили, збили темп руху, примусили марно витратити кілька грамів пального, ще й командир не сам за сестру просить, а засилає підлеглого. Не поїхав я через Житомир…
Майже місяць.
Чотири тижні не було мене в Києві – майже місяць. За той час не дуже скучив я за цим колись коханим містом – не тішить мене Київ, на жаль, останнім часом. Однак дуже мені не вистачає у моїх мандрах теплої, затишної київської ванни, у якій люблю трохи повалятися щодня. І як ви думаєте – який день я вибрав для повернення? Так-так, саме той, у який в моєму будинку відключили на два тижні гарячу воду… ))