…Якось так швидко весна минула – не встиг натішитися. Щоправда, я планую тішитися і літом, і осінню, і зимою, і наступною весною… Але то все попереду, а зараз хочу кілька замальовочок з останніх днів весни.
Долина.
В цьому районному центрі Івано-Франківської області я кілька разів був проїздом, а один раз якось навіть переночував. Але, як виявилося, самого міста – точніше, його центральної, а отже й найкращої частини – я не знав, бо не бачив. Цього разу я завітав сюди навмисно, на запрошення мого друга Валери Чоботаря, який був тут одним із організаторів чемпіонату України з Фрі-Файту. Фрі-Файт або Вільний Бій, як мені більше подобається його називати, це такий бойовий вид спорту, який створили і розвивають в Україні і яким займаються багато моїх знайомих (докладніше про Фрі-Файт, кому цікаво, можна почитати тут – free-fight.ua). Отож, Валера запросив, а я й приїхав – і місто подивитися, і зі знайомими привітатися, і змагання трошки подивитися.
Місто мені сподобалося – охайне, спокійне, доволі заможне. Побував на місцевому радіо, поспілкувався з журналістами, з міським Головою познайомився. Цікаве в нього прізвище – Гаразд! Знакове таке… Володимир Степанович розповів багато цікавого: і про місто, і про привабні місця довкола міста – коротше, заінтригував. Так що я знову хочу туди якось завітати – так, щоб трохи відпочити і в рекомендованих місцях побувати… Що мені рекомендували? Ну, наприклад, місцеві Скелі Довбуша ( я кажу “місцеві”, бо, за моїми спостереженнями, Скелі Довбуша розкидані по усім Карпатам). А ще хочеться на Карпатському Трамваї проїхатися (це така собі гірська екскурсія по старій колії невеличким потягом, що збереглися, здається, ще з часів Австро-Угорщини). І ще мені рекомендували там поблизу один ресторанчик, де дуже смачно готують рибу… Так, треба концерт в Долині! 
Цікаво було й на змаганнях. Щоправда, я зміг подивитися лише кілька десятків початкових боїв, бо мусив їхати, але навіть ті бої, які я бачив, мене приємно вразили. Не всі, але багато. Яскраві, емоційні, насичені. Є все, що потрібно для масового інтересу – напруга, динаміка, інтрига, видовищність… Ото дивишся, вболіваєш і дивуєшся – чого наше телебачення годує нас різноманітними боями закордонних спортсменів, а своїх показувати не хоче? Розумію, що зараз дешевше купити готове чуже, ніж створювати своє. Але ж, при правильному підході, на перспективу це своє можна було би вигідно закордону продавати. Ех, мрії-мрії…
Мобільний телефон.
Дорогою з Долини зауважив, що телефон не ловить мережу. Ну, думаю – в дорозі буває. Все одно я рідко розмовляю по телефону за кермом, а як нема зв’язку – то ще краще, бо нема й спокуси поговорити. Приїхав до Києва – а зв’язку все немає. Думаю – може щось в оператора сталося? Бувають в них там якісь аварії чи неполадки. Але ж ні – у інших абонентів зв’язок є! Думав, що може телефон зламався, але вставив карточку в іншу трубку – все ж не ловить. Відключити не могли, бо щойно поповнив ранунок і особливо витратних дзвінків я нікуди не робив… Прошу кума Андрія (ми з ним в одній мобільній корпорації), щоб зателефонував в довідкову службу і з’ясував, що сталося. Кажуть, мабуть, карточка заглючила, якщо так, то треба міняти. Але поміняти я її можу лише в робочі дні й лише у Києві (бо наша корпорація до столиці прив’язана). А вся штука в тому, що карточка моя заглючила в суботу, а в неділю ввечері я виїжджаю на Крим, і повертаюся лише перед наступними вихідними…
Отож, 10 днів без мобільного зв’язку! Перше відчуття після усвідомлення цього факту – паніка! Як же я без зв’язку?! Без телефона?!! Без контактів?!!! Друга думка – стоп! Що це за прояви залежності? Не я раб свого телефона, а він – мій слуга і помічник! Щоправда, оця попередня паніка є підозрілою… Звідиси третя думка – а може психанути і взагалі від мобільного зв’язку відмовтися?! Це, звичайно, був би вчинок, але малодушно розумію, що поки я на цей вчинок не здатен. Ну нічого – зате хоч 10 днів чесно і спокійно від цього відпочину! І відпочив!
Артек.
До “Артеку” ми приїхали на зйомки в програмі “Ігри Чемпіонів”. Це такі дитячі змагання на надувних конструкціях. Зібралася майже БУМівська компанія: ведучі програми – Валера Гончаров і Саша Крикун, капітани команд – Іра Мерлені, Наталя Годунко, Таня Канюка, Єгор Крутоголов, Юра Білоног, Олег Саленко. Тільки Юра Нікітін (той, що олімпійський чемпіон, а не той, що продюсер) не був з нами на БУМі, але спілкування з ним від того не стало менш приємним. А! Ще там була Уляна з БУМ-команди Запоріжжя, яка в “Артеку” працює, і Оля, яка на БУМі писала тексти ведучих… І ще Павло Табаков був – але він так, за компанію… Коротше, весела в нас компанія була! 
Я до зйомки поняття не мав, що це за ігри і як вони виглядають. Тож привезли нас на майданчик, щоб показати що до чого і з командами познайомити. Кому яка команда дістанеться – поки невідомо, бо нас призначають капітанами лише командам, які потрапили до пів фіналу, а ще не всі півфіналісти визначені. Як ми приїхали, саме дві команди починали додаткову естафету за вихід у пів фінал. Кажуть – Рівне і Луцьк. Одна команда в жовтій формі, інша – у червоній. Не знаю, яка в якій, але автоматично починаю вболівати за червоно-чорних. Вони спочатку відстають, але потім надолужують втрачене і починають перемагати. Я радію і продовжую вболівати, щиро сподіваючись, що це саме команда Луцька. Так і було! Це були лучани, вони перемогли і потрапили до пів фіналу! Звісно ж, я попрсив, щоб мене призначили капітаном цієї команди. Приємно, що мені не відмовили…
Не буду розповідати про змагання, бо не впевнений, що маю право робити це до того, як програма вийде в ефір. Скажу тільки, що боротьба була дуже напруженою, були моменти сумні й радісні, були сміх і сльози, був спорт і було шоу. Траплялися моменти, коли опускалися руки і коли задиралися носи, були обійми і рукостискання, були конфлікти, суперечки та непорозуміння, але що б там ще не було – я задоволений і своєю командою, і своєю участю у цій грі, бо це стало для мене не лише розвагою та черговим телепроектом, а ще й великою життєвою школою!
Після першого дня зйомки, перед вечерею, я випадково зустрів директора “Артека” Бориса Новожилова. Привіталися, обмінялися кількома словами. Не беруся давати оцінку його роботі й усім отим проблемам, які оточували його і “Артек” останні пару років, але в мене з Борисом склалися цілком нормальні стосунки. Завдяки йому я вперше потрапив до “Артеку”, який для мене колись був просто недосяжною мрією. Завдяки йому я двічі виступав у “Артеку” і познайомився з багатьма приємними людьми. Завдяки йому я навіть колись обмінявся привітанням з Мілою Йовович. Але судити про його роботу, як директора “Артека”, я не маю ні права, ні бажання. Не маю бажання – бо, в даному випадку, я людина зацікавлена. Не маю права – бо для того, щоб давати якусь оцінку, треба знати ситуацію зсередини. І не від когось її знати, а бачити на власні очі. А єдине, що я зміг побачити – це те, що “Артек” минулого тижня виглядав найбільш українським місцем в Криму. Як би дивно це не звучало…
Так от – до чого я веду? Потім мені сказали, що в той день Борис Новожилов подав у відставку. Такий от дивний збіг обставин…
Дельфіни.
Я ще ніколи не жив так близько біля моря – на самісінькому березі, прямо над пляжем. Коли хвилі, здається, б’ються просто у вікно. Коли цей плюскіт хвиль чуєш, навіть щільно закривши вікна. Але якщо вікна не зачиняти, то під цей шум засинаєш майже моментально, навіть не встигнувши помилуватися місячною доріжкою, яка так романтично стелиться від горизонту просто до тебе у ліжко…
Покупатися встиг всього двічі – в день приїзду і в день від’їзду. Вода ще досить холодна, але значно чистіша, ніж у розпалі сезону. Засмагати я взагалі не дуже люблю, але нетривалі сонячні ванни таки змусив себе прийняти. Зате кримським повітрям надихався – донесхочу! І морем, і квітами, і травами, і навіть трошки горами… Але найяскравіше враження зовсім не це…
Коли вже пакував речі перед від’їздом, визирнув у відчинене вікно. Всі люди на пляжі дивилися в море. А в морі пливли дельфіни! Я ще такого ніколи не бачив наживо – чимала зграя дельфінів у відкритому морі! І великі, і зовсім маленькі, вони то почергово вистрибували з води, то раптом виринали по кілька за раз. В більшості випадків видно було тільки спини та високі плавці, але досить часто деякі красені вистрибували значно вище і тоді здавалося, що вони граються з нами й усміхаються до нас. Дельфіни пливли вздовж берега – не дуже, але достатньо близько від нас. Над ними постійно кружляли птахи – чи то чайки, чи альбатроси – я в них не дуже розбираюся. Та й не дуже я задивлявся на тих пташок – їх і так над морем завжди видно. А от дельфіни – це дивина!
Якась частина зграї трохи відстала, навіть якийсь час пливла у протилежному напрямку, але потім знову доєдналася до своїх. А ті собі нікуди не поспішали – тішилися морем, собою, мабуть, рибкою і, дуже хочеться вірити, нашою увагою та нашим захватом. А ми все стояли і дивилися, знімали на камери і мобільні телефони, аж поки вони не віддалилися настільки, що вже ледь вгадувалися їхні рухи та стрибки…
Отаке от воно в мене дивовижне було! Дельфі-і-іни…
