Сашко Положинський

Це експериментальна музика, але надзвичайно цікава і дуже нова для України. Зараз триває тур по Україні, а в Києві буде це в Crystal Hall, 28 жовтня 20:00.

Зізнаюся, звістка про смерть Стіва Джобса стала для мене несподіванкою. І ця несподіванка, звісно ж, не була для мене приємною. Однак я не можу збагнути того масового стогону, який покотився хвиляму інтернету з приводу його смерті.

Не сталося нічого надзвичайного. Просто не стало людини – людини для багатьох відомої та поважної, для когось – культової чи надзвичайної, для когось – близької та рідної. Але це природно. Кожна людина народжується і кожна людина вмирає. Хтось раніше, хтось пізніше, хтось очікувано, хтось несподівано, але вмирають всі.

Я мало знаю про Стіва Джобса. Я згоден припустити, що він був чудовою людиною. Я знайомий з його відомою промовою, але не можу сказати, що вона стала для мене якимось відкриттям. Просто правильні думки оформлені в прості слова та грамотно донесені до аудиторії. Однак я також готовий припустити, що кожного дня вмирають тисячі людей, які нічим не гірші за Стіва Джобса, хоч, може, не такі багаті та знамениті. Але справа не в цьому.

Стикаючись із цією масовою скорботою, яка інколи мені навіть нагадує істерію, я не можу збагнути – звідки вона? Інколи складається враження, що сталася якась неймовірна катастрофа. Але катастрофа – це звичний стан людства і нашої планети вже впродовж багатьох років і ми не робимо з цього величезної трагедії, з піснями й танцями продовжуючи рухатися у тому ж напрямку. Що ж до ненасильницької смерті однієї людини – це всього лише буденний факт повсякденного життя. Від цього нікуди не дітися і цього нам не змінити. Тож може варто перейматися тим, що ми змінити можемо?

Я теж вже багато років користуюся продукцією Apple і дуже нею задоволений. Але чи було би моє життя принципово інакшим, якби цієї продукції в ньому не було? Навряд чи. Чи видали мені особисто, чи комусь іншому зі знайомих мені користувачів щось із цієї продукції безкоштовно – просто так, від єдиного почуття любові? Ні, все купується за чесно зароблені гроші. Чи дав Стів Джобс людству щось таке, що змінило це людство на краще, захистило від болю, врятувало від нещасть? Особисто я нічого такого не знаю, а якщо щось таке знаєте ви – скажіть мені, щоб і я знав.

Так, Стів для багатьох став гарним прикладом у житті. Але ж він не припинив ним бути від того, що його не стало. Він прожив цікаве, насичене, успішне в багатьох відношеннях життя, і воно вже нікуди не подінеться, воно вже є – в пам’яті, в подях, в справах, у речах; воно вже відбулося. І кожен, хто хоче чомусь навчитися, може це продовжувати робити й зараз. Але давайте не будемо робити з цього трагедії. Давайте просто віддамо шану людині, подякуємо за все, за що можемо подякувати і будемо жити далі!

Хтось десь пише, що смерть Стіва Джобса забрала в людей надію. А мені здається, що вона навпаки дала людям надію на те, що цінність життя не залежить від рівня популярності, розвитку технологій та кількості зароблених грошей. Мабуть, вона все ж таки в чомусь іншому. Можливо, в розумінні цього й ховається вищий сенс його несподіваної смерті.

Тож хай йому буде там добре, що б там не було. А ми продовжуємо жити…

Кілька років тому “Тартак” записав і виклав в інтернеті пісню “Лицарський Хрест”, яка з того часу живе своїм власним життям, бо набирає все більшої популярності, хоч ми й не докладаємо для цього жодних зусиль. Цього літа тернопільський телеканал “ІНТБ” розпочав перший телевізійний проект, присвячений традиційному козацькому вишколу та сучасним українським бойовим мистецтвам. Приємно, що проект отримав назву “Мій Лицарський Хрест” і наша пісня стала його головним саундтреком. Кому цікаво – все тут: http://intb.te.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2461:mij-lycarskyj-hrest&catid=46:2010-03-02-09-07-01&Itemid=123

Не люблю бути в журі, судити когось, давати оцінку, але іноді піддаюся та приймаю пропозиції цим зайнятися. От і цього разу прийняв – тепер маю плани на завтрашній вечір: http://artpole.org/events/alt-muz-meet-2011_fest.html

Сам я не їду, але може комусь буде цікаво.

http://www.groupua.org/?p=1130

Так сталося, що в День 20-річчя Незалежності України я проїхав кілька сотень кілометрів її дорогами, та все через невеличкі міста й села. Дороги були дуже погані, інколи їх взагалі не було, інколи вони були, але в такому стані, що краще би не було зовсім. І хоч було це у день, який в повноцінній незалежній державі мав би вважатися святом №1, святкового настрою зовсім не відчувалося. Мало було прикрашених вулиць, мало було людей у святковому вбранні та відповідному настрої. Лише в деяких нечисленних місцях можна було запідозрити проведення якихось урочистих заходів, та й те не факт, що то не був чийсь день народження або весілля. Вся святковість цього дня для мешканців усіх цих, часто напівживих, населених пунктів, мабуть, присутня була лише в телевізорі, де транслювали дуже святковий концерт з Майдану Незалежності, та на бігбордах, з яких наш Великий і Могутній Президент, відверто насміхаючись, брехав про те, як він Україною пишається.

І думав я, як прикро, що ми, так щиро і захоплено відзначаючи всілякі там дні-святих-валентинів-хеловінів-жінок-захисників-вітчизни-і-багато-інших-днів-когось-там-і-чогось-там, так мало уваги приділяємо святу, яке мало би бути фундаментальною основою для всіх інших свят, днів, радощів та урочистостей. Звісно, воно не дивно, що це свято так кволо і штучно відзначалося на офіційному рівні, – наша незалежність принципово йде в розріз із приватними інтересами людей, які до влади дорвалися. Зрозуміло й, що мало інтересу на неофіційному рівні широко акцентувати увагу на цьому святі, адже до Дня Незалежності не зробиш комерційну вечірку голих баб і п’яного угару, а святкові сувеніри та символіку продають, як правило, лише нечисленні представники патріотичного бізнесу. Що стосується телебачення та інших засобів масової інформації, то багато фільмів на цю тему не покажеш, бо їх немає, а пісень не заспіваєш і спеціальних програм не знімеш, бо ще потрапиш у немилість, отримаєш клеймо нациста і втратиш частоту або ліцензію. Та от чому звичайний пересічний громадянин не бажає вважажти День Незалежності святом, вітати з ним своїх друзів та знайомих, дарувати подарунки та влаштовувати гучні святкування – про це й хочеться зараз трошки поговорити.

Мабуть, як мені здається, для більшості наших громадян Незалежність просто не виправдала покладених на неї сподівань. Люди очікували від неї, в першу чергу, задоволення їхніх особистих потреб – моральних та матеріальних, а натомість отримали розгубленість, розчарування, ошуканство, підміну понять, зневіру та злість. Серед моральних потреб, на мою думку, можна виділити почуття внутрішньої свободи, спокою та впевненості у завтрашньому дні, гордості за свою приналежність до цієї країни і, хоч проти цього багато хто може заперечити, але я вважаю, що так воно і є, розвитку особистої культури та культури всього народу. Щодо матеріальних потреб, то тут, здається, все значно простіше – гідний рівень життя, цікава робота, висока зарплата, затишне просторе приміщення, смачна їжа, гарний одяг, вся необхідна побутова техніка, чисті вулиці, охайні будинки, хороші дороги й можливість по цих дорогах поїхати у будь-яке місце в країні або світі для приємного відпочинку від ситої буденності.

Тоді, коли наша Незалежність лише починалася, нам усім, чи більшості з нас, здавалося, що Україна має всі передумови для того, щоб ми отримали все те, чого прагнемо, і цілком можливо, що так воно й було насправді. Тільки ми тоді не врахували, що проголошення Незалежності може виявитися просто новою декорацією в старій виставі, в якій, хоч і внесли деякі малозначущі корективи у сценарій, освіжили грим та пошили нові костюми, але не змінили режисера, залишили старих акторів, а ми, як сиділи в залі у якості глядачів, так і продовжили сидіти. Тож чого саме ми не зробили з того, що повинні були зробити і що мусимо коли-небудь зробити, якщо хочемо, щоб і наша Незалежність, і її День стали справжніми? Спробую трохи над усім цим порозумувати…

Ми не розібралися зі своїм минулим. Не провели розслідування і суду над усім тим, що та як робили в Україні комуністична партія, радянські силові структури та їхні представники. Ми не розслідували злочинів проти України та її народу, не покарали винних, більше того, навіть не усунули їх від влади. Тож значної мірою, люди, які все своє життя тією чи іншою мірою були ворогами Незалежної України, раптом стали її очільниками – на різних рівнях її функціонування.

Ми дозволили позбавити народ його власноті. Теоретично, з моменту проголошення Незалежності, весь народ України ставав власником усіх її багатств, ресурсів, підприємств, будівель, споруд, доріг та всього іншого. Та поки ми тішилися від усвідомлення того, що є тепер такими заможними ґаздами, й поки чухали потилиці, думаючи, як усім тим добром краще розпорядитися, спритні трутні швиденько все вирішили за нас, так гарно, що більшість із нас отримали зась, а більшість того, що мало бути нашим, стало раптом чиїмось і часто навіть невідомо чиїм саме.

Ми не змінили структуру функціонування держави. Ми лишили всі ті схеми, які були, всі ті численні, часто непотрібні або малодієві, щаблі, рівні, установи, інститути, колегії, академії, спілки, ради, товариства, інспекції, посади тощо. Машина державного управління як була громіздкою і малоефективною, такою ж і лишилася, щоправда додалися до неї нові структурні елементи комерційного спрямування, які, паразитуючи на свої приналежності то тієї чи іншої державної установи, успішно здійснюють свій власний бізнес за рахунок інтересів кожного громадянина України, який до цієї структури жодного безпосереднього відношення не має.

Ми не створили нового, сучасного та дієвого, законодавства і не навчили себе та всіх цього законодавства неухильно дотримуватися. Звичайно, ми маємо нову конституцію, ми прийняли величезну кількість нових законів, але, при цьому, відмінили мало чого із законодавства старого, і часто це старе лишається базою для надбудови нового. І воно би, може, все не було так погано, якби ми нові закони не дописували до старих, а старі новими заміняли, і якби все те, що прийнято і оголошенно, починало дійсно виконуватися та працювати – на кожному рівні та стосовно до кожного.

Ми не звільнилися від символів підневільного минулого. Незалежна Україна продовжує рясніти серпами й молотами, червоними зірками й прапорами, пам’ятниками тим, хто нищив Україну та українців. І якщо пам’ятник Щорсу на бульварі Шевченка ще можна якось зрозуміти і залишити в якості певної цікавинки однієї із центральних вулиць української столиці, то пам’ятник Леніну в іншому місці цієї ж вулиці виглядає не лише недоречним, але й абсурдним та ворожим. Що ж стосується географії, то і так зрозуміло, що не можна лишати в Незалежній Україні в назвах вулиць, районів, міст, сіл і містечок, імен тих, хто незалежну Україну та українців нищили, катували, принижували та зневажали. І дуже важко стати патріотом Незалежної України хлопчику, який виріс на вулиці імені Леніна, в місті імені Дзержинського, в області імені Петровського…

Ми не створили українського інформаційного простору і, як наслідок, ми дуже ускладнили розвиток нової української культури. Здається, в якийсь момент в цьому напрямку ми досягли певних успіхів – якийсь час ми мали доволі цікаве й дійсно українське телебачення, непогані, як на той час, і доволі впливові радіостанції та радіопередачі, газети і журнали, фестивалі та інші мистецькі події. З часом ми потрохи все це розгубили, а те, що вдалося зберегти і розвинути, існує, скоріше, не завдяки, а всупереч. В такій ситуації, все українське поволі втрачає авторитет, інтерес та повагу, натомість бурхливо розвивається багато чого такого, що українським назвається, але таким зовсім не є.

На цьому я, мабуть, зупинюся, хоч, звичайно, цей мій перелік невирішених, але важливих для існування нашої держави та її Незалежності, питань досить неповний. Однак всі ці питання ми колись мусимо вирішити, якщо хочемо жити в дійсно Незалежній Україні, й бути щасливими та гордими від того. Сподіваюся, прийде час і ми це зробимо.

Багато болючих тем, на які я міг би написати на цій сторінці, раптом зникли з мого раціону. І не тому, що я вирішив їх оминути, і не тому, що мене різко зацікавили якісь інші теми, і не тому, що я слів потрібних не знаходжу, аби висловити свої думки. А тому, що я вже знайшов написане. І написане так, що вже й додати нічого не зможу. І краще написати не зможу тим більш.

Я довго вагався – читати чи не читати мені цю книгу. Остаточне рішення було таким: поки не читати. Хай вляжуться пристрасті, хай трохи зміниться час, хай я відчую бажання прочитати саме її – саме тут і саме зараз. Але доля, в особі дружини мого давнього друга, вирішила за мене – вона просто дала мені книгу в руки і я одразу ж її прочитав. Давали мені дві книги – оцю та ще одну, іншу. Причому, з коментарями, що інша – цікавіша та легша, а ця – важкувата, але потрібна. Я першою прочитав ту, яка мала бути важчою. Вона, зрештою, виявилася і легшою, і цікавішою.

Багато хто її критикував і не радив навіть братися за неї. Для когось вона стала просто розчаруванням. Але не для всіх. І не для мене. Звісно, я міг би відшукати в ній купу огріхів та помилок, я би знайшов сотню дрібниць, до яких би зміг причепитися. І я бачив усе це, коли читав, але воно мені зовсім не заважало. Бо в усьому іншому, в більшому, в головному, я бачив те, що хвилює мене і тривожить, що викликає схожі думки й відчуття.

Раджу прочитати кожному і порекомендувати іншим. Це дуже потрібна книжка. І це наша книжка. Навряд чи її зможуть збагнути та сприйняти інші – чужі, ненаші, раніші або пізніші. Та і наші не всі готові її сприймати, бо шукають у ній щось таке, чого у ній нема. Але те, що у ній є, мусимо усвідомити. Або й не мусимо, але бажано. Зрештою, кожному – своє і в кожного – своє. От у мене – таке, і воно дуже близьке багато в чому до того, що я знайшов саме у цій книзі.

Ви маєте її знати – Ліна Костенко  “Записки Українського Самашедшого”.

І ще – захотілося знову перечитати Гоголя…

Вчора мною спробували зманіпулювати – продати речі, які мені зовсім не потрібні.

Сиджу в автомобілі свого друга, чекаю, поки він владнає якісь там свої банківські справи, розмовляю по телефону. Краєм ока помічаю, що якась дівчина дивиться на мене, явно чекаючи закінчення моєї розмови. Тож закінчивши, ховаю телефон до кишені й повертаю до дівчини голову. Вона підходить ближче і жестом просить відчинити двері. Я відчиняю і ми вітаємося.

Незнайомка, яка, до речі, маючи всі природні дані, щоб одразу звертати на себе чоловічу увагу, одягнена з таким кричущим несмаком, що ніякої цікавості в мене не викликає, починає завчений монолог. Щось там розповідає про якесь свято, яке щойно сталося у моєму житті, як мені від того пощастило, називає при цьому мене “зіркою”, що я особливо “люблю”, і “дарує” мені набір якихось ножів. Мало, що ножі мені зовсім не потрібні, я ще й прекрасно знаю, чим все це закінчиться. Тому роблю легку спробу відмовитися, але дівчина поводиться доволі наполегливо, а я не маю великого бажання вести дискусію чи поводитися нечемно, бо ще й близько не дійшов до критичної точки у своїй стриманості. Тож беру ті ножі, кладу під рукою, так, щоб зручно було їх взяти, коли повертатиму назад, і слухаю далі.

Далі моя “чарівна фея” помітно оживилася. Розумію, що їй добре пояснили на тренінгу – якщо потенційний клієнт вже взяв товар у руки, можна вважати пів справи зробленою. Тепер вона робить другий важливий крок – намагається увійти зі мною в ближчий контакт. Просить мене усміхнутися, розпитує про мої особисті справи, навіть намагається чи то жартувати, чи то фліртувати, запрошуючи мене до ЗАГСу. Дівчинка така собі жвава, їй пальця до рота не клади, друга мого поки не видно, тож слухаю далі.

Так і не налагодивши зі мною більш довірчих стосунків, дівчина пропонує мені ще один “подарунок”. Якийсь ще менш потрібний мені набір якихось там різок-нарізок. Щоб одразу спинити мою вже готову відмову, вона погоджується з тим, що особисто мені цей набір може і не потрібен, але ж я легко знайду кому його подарувати. Мене злегка бентежить така логіка, згідно якої я маю брати щось таке, що мені зовсім не потрібне, щоб подарувати це комусь іншому. Тобто, ті “інші” мають бути в захваті від такого подарунку від мене, чи що? Зрештою беру в дівчини і цей “подарунок” та кладу його в компанію до першого. Вже мені й цікаво, що вона буде “дарувати” мені далі та яку суму за все це щастя в результаті запросить.

Виявилося, далі мені вже нічого не даруватимуть, а з мене просять 150 гривень, але не як плату за “подарунки”, а для звітності. Значить, щоб начальство не запідозрило дівчину в тому, що вона привласнює ті подарунки, які має абсолютно безкоштовно роздавати таким щасливчикам, як я, вона має за кожну подаровану пару повернути начальству саме таку суму. Мовчки, без пояснень, я беру обидва набори з сидіння, на якому вони лежали, і повертаю їх дівчині.

Далі розмова наша стає більш неприємною. Дівчина починає мене вмовляти, користуючись при цьому примітивними і доволі неприємними маніпулятивними прийомами. Починає говорити про те, що для такої людини, як я, 150 гривень – це не гроші, а вона студентка, вона сама собі заробляє на життя, вона так старається, зробила таку гарну презентацію. Он їй вже і депутати, і генерали, і бізнесмени, й інші “зірки” давали по 150 гривень просто так – за бажання пробитися, за наполегливість, за гарну презентацію. Багато хто їй казав, що ці речі їм зовсім не потрібні, але дівчина своєю безпосередністю так сподобалася, що їм за це і 150 гривень віддати не шкода.

Я, було, спробував їй нагадати професора Преображенського, який не хотів купувати журнали на підтримку дітей Німеччини. І не тому, що йому дітей не було шкода, і не тому, що йому шкода було грошей, а просто тому, що не хотів. Однак дівчина, на жаль, так нічого і не зрозуміла. Коли ж вона раз десятий спитала мене, чи я “шо – жадний”, я втомився і більш жорстко сказав, щоб вона забрала свої речі назад, бо від мене вона все одно не отримає того, чого хоче. Дівчина забрала свої “подарунки”, образилася і пішла, а мені, завдяки їй, тепер є що вам розповісти.

Це була доволі проста маніпуляція. Щодня нам трапляються маніпуляції менш помітні й значно складніші. На жаль, мені не завжди вдається їх розпізнати та уникнути. Але я намагаюся цьому навчитися. Чого і вам усім бажаю – вчіться уникати маніпуляцій. Ну, і самим бажано не вдаватися до таких прийомів у стосунках з людьми.

Бажаю вам успіху!

…У Юрія Яновського три слова, про зміст яких можу приблизно здогадатися, але хотілося би знати їх точне значення. Великий тлумачний словник цих слів не містить. Отож, хто знає, що таке “чамра” та “бунаца”, і який це “лажий”, напишіть, будь ласка, у коментарях!

Десь у середині дев’яностих моя рідна тітка радикально змінювала місце свого проживання і, щоб не тягнути з собою купу зайвого вантажу, багато різних речей залишила на тимчасове зберігання у великій хаті моїх батьків. Як і слід було очікувати, в більшості конкретних випадків, тимчасове зберігання перетворилося на постійне й, серед багатьох інших, загалом, не дуже потрібних речей, нам дісталася чимала, як на середньостатистичну пострадянську родину, бібліотека.

Власна бібліотека моїх батьків давно і ретельно мною вивчена, перекопана й перечитана вздовж та поперек, тому, приїжджаючи до батьків та шукаючи, чого би то почитати у вільний від пасивного відпочинку час, я надаю перевагу пошукам у тітчиному книжковому спадку. Звичайно, там є багато книжок, які дублюють ті ж самі екземпляри, які є і у власній добірці моїх батьків. Це й не дивно, адже в радянські часи хороші книжки було великим дефіцітом, тому часто, дориваючись до можливості придбати щось цікаве, люди брали по кілька однакових книжок – для себе і для рідних чи друзів.

Але все ж таки більшість тітчиних книжок не такі, як наші. Жила вона в Білорусі, тому книжки в неї, переважно, білоруських видавництв, хоч і не білоруською мовою. До речі, про білоруську. Мені подобається ця мова, я її, не знаючи, легко розумію, бо це й неважко, мене щиро тішить її особливе звучання, яке часто можна вчути навіть у вимові білоруса, який розмовляє російською. Зрештою, я навіть якось пробував трохи читати білоруською, коли випадала така нагода, але зараз мова не про це.

Шукаючи на батьківських книжкових полицях нову жертву для свого читання, наштовхнувся якось я на книгу “Как Закалялась Сталь”. Колись давно, у своєму радянському дитинстві, я вже читав її, звісно, бо тоді вона була обов’язковою для читання, а я свої шкільні обов’язки виконував більш-менш сумлінно. Але з того часу багато чого змінилося і в мені, й довкола мене, тому й інтерес до цієї книги сам по собі зник. І навіть кілька разів перебуваючи в приміщенні гарного музею Миколи Островського (автора цієї книги, хто не знає) в Шепетівці, жодного разу не відчув бажання переглянути його експозицію.

І от ця книга знову випадково потрапляє мені в руки. Одразу пригадав, як нещодавно я читав  книжку про Отамана Орлика і там згадувалося, що саме “бандити” цього отамана заважали Павці Корчагіну та його друзям-комсомольцям прокладати колію десь у районі Боярки. І тоді, читаючи, я зловив себе на думці, що варто було би якось ще раз прочитати “Как Закалялась Сталь”, щоб порівняти своє тодішнє сприйняття з теперішнім – це би могло бути дуже повчальним.

Тоді, під час свого першого читання твору Миколи Островського, я був ще зовсім юним. Був цілковито у полоні комуністичної пропаганди. Не знав нічого ні про Україну, ні про її історію. Минув час, тепер я став зовсім іншим, і знаю дещо більше. Я вже побував у всіх місцях, в яких бував Павка Корчагін, знаю ті київські вулиці та райони, в яких він жив чи якими ходив. Я прочитав багато різних книжок про ті часи й про ті події, тому цікаво було би ще раз поглянути на все це з іншого боку.

І от я знову віришив прочитати “Как Закалялась Сталь”. Зробив це досить швидко, бо книга читалася легко й доволі захопливо. І хоч враження від прочитаного в мене теперішнього дуже відрізнялося від враження в мене тодішнього, я готовий сказати, що це хороша книга і варто її кожному прочитати хоч би раз у житті.

Звичайно, брати її в руки непідготовленому читачеві не варто. Не варто, бо писалася вона в певні часи і дуже сильно до цих часів прив’язана. Тож багато є речей, які не можна сприймати за чисту монету. Зрештою, прочитавши “Как Закалялась Сталь” вдруге, я майже впевнений, що сам Микола Островський з часом зрозумів – багато чого він написав не так, як варто було би. А може й не зрозумів – його діло. Але як написав, так написав. І написав гарно, як на мою думку. Просто читаючи його зараз треба навчитися вмикати в собі певні фільтри – та й усе.

А в книзі дійсно є багато хорошого. Багато такого, про що зараз не хочуть чи не можуть говорити, на що навмисно чи випадково не звертають уваги, що зараз немодно і непопулярно, але від того не менш важливо і потрібно. Люди, долі, характери, почуття, моральні цінності… Цінності, які зараз заховані так глибоко, що їх і віднайти не завжди вдається, але без них людина, як частина єдиної людської спільноти, на мій погляд, не має майбутнього.

Не буду тут багато розумувати, просто пораджу почитати, якщо випаде така нагода. Почитати, звісно, намагаючись відділяти “зерно від полови”, хоча, з іншого боку, в кожного своє зерно і своя полова. Але наостанок цього разу не наводитиму жодних цитат, як таких. Просто в тій книзи, яку читав саме я, трапилась мені в очі кумедна друкарська помилка, яку й викладу тут. Може усміхне когось, як і мене усміхнуло.

Отож, якісь там персонажі, головні чи випадкові – зараз це не має значення, співають відому українську пісню. Щоправда, в одному місці текст цієї пісні – випадково чи може навіть навмисно – видозмінено. І виглядає це так:

Ой, на горі та й женціці жнуть…

А про другу книгу я напишу дуже коротко. Знову ж таки серед тітчиних книжок знайшов збірку творів Михайла Булгакова, в якій були й давно відомі мені, наприклад, – “Рокові Яйця” чи “Собаче Серце”, й такі, яких я раніше ніколи не читав і не зустрічав. І один з них – “Похождения Чичикова поэма в 10-ти пунктах с прологом и эпилогом”… Ну, прям, як 20-тій річниці Незалежності присвячено…

Ото й усе.