Так сталося, що в День 20-річчя Незалежності України я проїхав кілька сотень кілометрів її дорогами, та все через невеличкі міста й села. Дороги були дуже погані, інколи їх взагалі не було, інколи вони були, але в такому стані, що краще би не було зовсім. І хоч було це у день, який в повноцінній незалежній державі мав би вважатися святом №1, святкового настрою зовсім не відчувалося. Мало було прикрашених вулиць, мало було людей у святковому вбранні та відповідному настрої. Лише в деяких нечисленних місцях можна було запідозрити проведення якихось урочистих заходів, та й те не факт, що то не був чийсь день народження або весілля. Вся святковість цього дня для мешканців усіх цих, часто напівживих, населених пунктів, мабуть, присутня була лише в телевізорі, де транслювали дуже святковий концерт з Майдану Незалежності, та на бігбордах, з яких наш Великий і Могутній Президент, відверто насміхаючись, брехав про те, як він Україною пишається.
І думав я, як прикро, що ми, так щиро і захоплено відзначаючи всілякі там дні-святих-валентинів-хеловінів-жінок-захисників-вітчизни-і-багато-інших-днів-когось-там-і-чогось-там, так мало уваги приділяємо святу, яке мало би бути фундаментальною основою для всіх інших свят, днів, радощів та урочистостей. Звісно, воно не дивно, що це свято так кволо і штучно відзначалося на офіційному рівні, – наша незалежність принципово йде в розріз із приватними інтересами людей, які до влади дорвалися. Зрозуміло й, що мало інтересу на неофіційному рівні широко акцентувати увагу на цьому святі, адже до Дня Незалежності не зробиш комерційну вечірку голих баб і п’яного угару, а святкові сувеніри та символіку продають, як правило, лише нечисленні представники патріотичного бізнесу. Що стосується телебачення та інших засобів масової інформації, то багато фільмів на цю тему не покажеш, бо їх немає, а пісень не заспіваєш і спеціальних програм не знімеш, бо ще потрапиш у немилість, отримаєш клеймо нациста і втратиш частоту або ліцензію. Та от чому звичайний пересічний громадянин не бажає вважажти День Незалежності святом, вітати з ним своїх друзів та знайомих, дарувати подарунки та влаштовувати гучні святкування – про це й хочеться зараз трошки поговорити.
Мабуть, як мені здається, для більшості наших громадян Незалежність просто не виправдала покладених на неї сподівань. Люди очікували від неї, в першу чергу, задоволення їхніх особистих потреб – моральних та матеріальних, а натомість отримали розгубленість, розчарування, ошуканство, підміну понять, зневіру та злість. Серед моральних потреб, на мою думку, можна виділити почуття внутрішньої свободи, спокою та впевненості у завтрашньому дні, гордості за свою приналежність до цієї країни і, хоч проти цього багато хто може заперечити, але я вважаю, що так воно і є, розвитку особистої культури та культури всього народу. Щодо матеріальних потреб, то тут, здається, все значно простіше – гідний рівень життя, цікава робота, висока зарплата, затишне просторе приміщення, смачна їжа, гарний одяг, вся необхідна побутова техніка, чисті вулиці, охайні будинки, хороші дороги й можливість по цих дорогах поїхати у будь-яке місце в країні або світі для приємного відпочинку від ситої буденності.
Тоді, коли наша Незалежність лише починалася, нам усім, чи більшості з нас, здавалося, що Україна має всі передумови для того, щоб ми отримали все те, чого прагнемо, і цілком можливо, що так воно й було насправді. Тільки ми тоді не врахували, що проголошення Незалежності може виявитися просто новою декорацією в старій виставі, в якій, хоч і внесли деякі малозначущі корективи у сценарій, освіжили грим та пошили нові костюми, але не змінили режисера, залишили старих акторів, а ми, як сиділи в залі у якості глядачів, так і продовжили сидіти. Тож чого саме ми не зробили з того, що повинні були зробити і що мусимо коли-небудь зробити, якщо хочемо, щоб і наша Незалежність, і її День стали справжніми? Спробую трохи над усім цим порозумувати…
Ми не розібралися зі своїм минулим. Не провели розслідування і суду над усім тим, що та як робили в Україні комуністична партія, радянські силові структури та їхні представники. Ми не розслідували злочинів проти України та її народу, не покарали винних, більше того, навіть не усунули їх від влади. Тож значної мірою, люди, які все своє життя тією чи іншою мірою були ворогами Незалежної України, раптом стали її очільниками – на різних рівнях її функціонування.
Ми дозволили позбавити народ його власноті. Теоретично, з моменту проголошення Незалежності, весь народ України ставав власником усіх її багатств, ресурсів, підприємств, будівель, споруд, доріг та всього іншого. Та поки ми тішилися від усвідомлення того, що є тепер такими заможними ґаздами, й поки чухали потилиці, думаючи, як усім тим добром краще розпорядитися, спритні трутні швиденько все вирішили за нас, так гарно, що більшість із нас отримали зась, а більшість того, що мало бути нашим, стало раптом чиїмось і часто навіть невідомо чиїм саме.
Ми не змінили структуру функціонування держави. Ми лишили всі ті схеми, які були, всі ті численні, часто непотрібні або малодієві, щаблі, рівні, установи, інститути, колегії, академії, спілки, ради, товариства, інспекції, посади тощо. Машина державного управління як була громіздкою і малоефективною, такою ж і лишилася, щоправда додалися до неї нові структурні елементи комерційного спрямування, які, паразитуючи на свої приналежності то тієї чи іншої державної установи, успішно здійснюють свій власний бізнес за рахунок інтересів кожного громадянина України, який до цієї структури жодного безпосереднього відношення не має.
Ми не створили нового, сучасного та дієвого, законодавства і не навчили себе та всіх цього законодавства неухильно дотримуватися. Звичайно, ми маємо нову конституцію, ми прийняли величезну кількість нових законів, але, при цьому, відмінили мало чого із законодавства старого, і часто це старе лишається базою для надбудови нового. І воно би, може, все не було так погано, якби ми нові закони не дописували до старих, а старі новими заміняли, і якби все те, що прийнято і оголошенно, починало дійсно виконуватися та працювати – на кожному рівні та стосовно до кожного.
Ми не звільнилися від символів підневільного минулого. Незалежна Україна продовжує рясніти серпами й молотами, червоними зірками й прапорами, пам’ятниками тим, хто нищив Україну та українців. І якщо пам’ятник Щорсу на бульварі Шевченка ще можна якось зрозуміти і залишити в якості певної цікавинки однієї із центральних вулиць української столиці, то пам’ятник Леніну в іншому місці цієї ж вулиці виглядає не лише недоречним, але й абсурдним та ворожим. Що ж стосується географії, то і так зрозуміло, що не можна лишати в Незалежній Україні в назвах вулиць, районів, міст, сіл і містечок, імен тих, хто незалежну Україну та українців нищили, катували, принижували та зневажали. І дуже важко стати патріотом Незалежної України хлопчику, який виріс на вулиці імені Леніна, в місті імені Дзержинського, в області імені Петровського…
Ми не створили українського інформаційного простору і, як наслідок, ми дуже ускладнили розвиток нової української культури. Здається, в якийсь момент в цьому напрямку ми досягли певних успіхів – якийсь час ми мали доволі цікаве й дійсно українське телебачення, непогані, як на той час, і доволі впливові радіостанції та радіопередачі, газети і журнали, фестивалі та інші мистецькі події. З часом ми потрохи все це розгубили, а те, що вдалося зберегти і розвинути, існує, скоріше, не завдяки, а всупереч. В такій ситуації, все українське поволі втрачає авторитет, інтерес та повагу, натомість бурхливо розвивається багато чого такого, що українським назвається, але таким зовсім не є.
На цьому я, мабуть, зупинюся, хоч, звичайно, цей мій перелік невирішених, але важливих для існування нашої держави та її Незалежності, питань досить неповний. Однак всі ці питання ми колись мусимо вирішити, якщо хочемо жити в дійсно Незалежній Україні, й бути щасливими та гордими від того. Сподіваюся, прийде час і ми це зробимо.