Зрозуміло, що я не був прихильником Євро-2012 в Україні. Бо в моєму розумінні, країна спочатку має вийти на відповідний рівень власного розвитку, а тоді вже боротися за право проводити міжнародні заходи такого рівня. У нас же все вийшло навпаки – спочатку вибороли право, а потім кинулися спішно готуватися. І нічого доброго з цього бути не може, бо неможливо спочатку збудувати будинок, а потім готувати фундамент під нього. Навіть якщо будинок вже створений деінде, за найпередовішими технологіями, і його лишилося тільки привезти й зібрати на місці, все одно потрібно це місце готувати заздалегідь.

Зрештою, всі мої безрадісні прогнози щодо підготовки до Євро, на жаль, збуваються. І я не хочу черговий раз говорити про те, чого не зробили, а що зробили, але так, що краще б і не робили. Не буду також роздумувати про те, хто, як і скільки вкрав на цій підготовці, та яким чином український народ буде за все це розраховуватися. Скажу ще раз – жодного плюса від Євро-2012 в Україні я не бачив і жоден аргумент з протилежної точки зору мене так і не переконав.

Мене ніхто не може переконати, що нам зараз так дуже вже потрібні ці нові – великі й сучасні – стадіони. Бо краще наші команди грати від того не стали, кількість українських футболістів у професійних командах не збільшилась, а для розвитку футболу, мабуть, більш корисними були би десятки чи краще – сотні, а то й тисячі нових якісних полів по всій Україні. Ну, а якщо ті стадіони вже аж такі необхідні, то їх би й без Євро зубудували.

Ніхто не переконає мене, що Євро приведе до нас нових інвесторів та стане потужним каталізатором розвитку міжнародного туризму в Україні, бо на ці явища впливають зовсім інші – не футбольні – фактори.

І навіть той аргумент, що, завдяки Євро-2012 в Україні, наша Національна Збірна зможе нарешті зіграти у фінальній частині Чемпіонату Європи, зовсім не тішить моє вболівальницьке серце. Бо я би дуже хотів, щоб наша команда потрапила на цей турнір завдяки власній грі, а не завдяки зсуванню країни в боргову яму невідомої глибини. Бо навіть якщо якимось дивом – за збігом обставин, на такому улюбленому тренером “фарті”, внаслідок несподіваної максимальної самовіддачі й стовідсоткової реалізації себе на полі нашими гравцями, чи з якоїсь іншої причини – наша Збірна таки зіграє так, що нам не буде боляче й соромно за її гру, все одно це не стане приводом для моєї радості щодо проведення Євро-2012 в нашій країні. Бо футбол – це лише гра, а все, що зараз довкола цієї гри відбувається, – це вже серйозно. Бо це стосується не лише теперішнього, але й майбутнього.

І от, власне, про серйозне і про майбутнє я би хотів дещо сказати. Як всі ми чудово знаємо, поки одна частина українського суспільства “чекає на Євро”, інша частина – з не меншим нетерпінням і мріями про майбутні золоті гори – чекає на вибори. Я ж, як знаний сноб і зануда, не чекаю нічого доброго не лише від Євро, але й від виборів також. Бо чомусь мені вже давно здається, що змінити життя в Україні на краще можна лише революційним шляхом.

Причому, в даному випадку, я вважаю революцію не лише єдино можливим варіантом нових якісних змін в нашій державі, але й єдиним легітимним варіантом. А все тому, що я давно переконаний, що Конституція, як Основний Закон України, давно ігнорується владою в Україні, тож жоден крок цієї влади – яким би він не був – не може вважатися законним. Бо влада, яка не виконує закони, сама автоматично стає незаконною. Отож, єдиним законним кроком до змін, є масовий антивладний виступ народу, який потерпає від утисків цієї незаконної влади.

І тут нам, я маю на увазі народ України, може дуже стати у пригоді вищезгадане Євро-2012. Тому що Євро-2012 відволікає на себе увагу влади та її віднародоохоронних органів. Тому що Євро-2012  привертає увагу до України з боку політиків, журналістів та інших громадян не лише країн Європи, але й всього світу. Тому що Євро-2012 дає гарний привід для масових зібрань народу в один час в одному місці. Тому що Євро-2012 підігріває емоції людей, а підігріті емоції здатні розповсюджуватися не лише в межах футболу. Тому що на Євро-2012 приїде багато людей, яким не буде що робити в перервах між матчами, а допомога братньому українському народові у наведенні ладу в своїй країні може стати для кожного цікавим і незабутнім враженням на все життя. Врешті, тому що заходи Євро-2012 концентруються лише в чотирьох містах України, а революцію нам треба робити не лише в цих чотирьох містах.

Звісно ж, я не закликаю до деструкції. Ніякого ґвалту, сутичок, бійок, руйнувань, пожеж! Жодних безчинств, жодного насилля! Зрештою, я й не закликаю ні до чого – я лише висловлюю свої думки, якщо хочете – свої фантазії. І в межах своїх фантазій я бачу свідомих громадян моєї країни, людей, яким набридло жити в оточенні лайна і свавілля, людей, які мріють про краще – справедливе та відповідальне – життя  і вірять у можливість здійсненя своїх мрій.

І от ці люди – без жодного зовнішнього спонукання, без спеціальної організації, без якихось дозволів від органів незаконної влади – просто починають свої власні, індивідуальні прояви громадянської активності. Хтось просто стає на якійсь площі, чи просто гуляє по вулиці, і там зустрічає своїх однодумців, своїх товаришів, своїх колег. І ось уже хтось висловив якесь своє власне гасло, хтось написав свій власний транспарант. Хтось висунув особисті вимоги, хтось заявив про своє бачення нової України та влади в ній. А там, дивись, до цих кількох людей потрохи почнуть приєднуватися десятки інших, а там може піде поголос через ЗМІ та інтернет – і ось вже, дасть бог, цих людей буде не сто, не двісті, а тисячі, десятки тисяч, а може й сотня тисяч набереться по всій країні.

А там, дивись, і надійде момент, коли повірять інші люди. І захочуть зробити власний крок на шляху до змін. І вийдуть на вулиці мільйони, й вимагатимуть справедливості та відповідальності від усіх. І коли всіх цих людей стане так багато, що вони зможуть висувати свої вимоги, обов’язкові до виконання, з’являться і провокатори, і вожді.

Щоправда, мої фантазії настільки ідеалістичні й такі далекі від реальності, що в них обов’язково присутні  самоорганізовані сили безпеки, сформовані з чесних і вправних людей, які швидко нейтралізують усіх провокаторів та відокремлять маніпуляторів та демагогів від справжніх лідерів. Натомість вийдуть із затінку тисячі порядних, професійних і патріотичних людей, які готові будуть взяти на себе відповідальність і розпочати практичне здійснення омріяних змін.

І в цей момент, на хвилі всенародного піднесення, отримавши величезний емоційний та енергетичний імпульс, Збірна України заграє раптом впевнено і легко. Вона повірить у власні сили і їй вдаватимеіться усе. Вона гратиме так, як ще ніколи не грала жодна команда в усьому світі, і вона виграє в усіх!…

…А через двадцять років ми знову подамо заявку на проведення в Україні нового Євро, і ні в кого не виникне ні сумнівів, ні запитань. Ніхто навіть не запропонує поділити чемпіонат з кимось із сусідів, бо всі в світі знатимуть – Україна гідна того, щоб одноосібно проводити у себе чемпіонат!

Наступними вихідними історія вийшла трохи інакша, але вже з іншими причинами. Через вихідні вже я не зміг, а ще через вихідні було якесь там важливе зібрання інших революціонерів, на яке нас також офіційно запросили, тож ми туди і пішли. Там всі багато говорили, але таке враження, що кожен про своє. Ми тако трохи послухали, а потім і собі взяли слово від нашої, так би мовити, фракції. Слово дали мені, я коротко і ясно сказав приблизно те ж саме, що до мене говорили всі інші, тому мій виступ нічим не відрізнявся від виступів усіх попередніх. Коли ми обговорили всі проблеми й вирішили, що потрібно такі зустрічі організовувати регулярно, зайшла господиня та чемно запросила нас усіх до столу. Стіл був доволі щедрим, як виявилося, і ми, в перервах між закусками, немало випили, проголошуючи вишукані тости героїчно-патріотичного спрямування. За одну тільки Україну пили разів з п’ять, та все стоячи, та з дружними воланнями “Будьмо! Гей!”.

Наступні революційні зустрічі не дали нам змоги помітно просунутися далі в досягненні нашої такої святої та шляхетної мети. Вирішили, що для успіху нашої справи, маємо створити організацію. Спочатку довго сперечалися, чи це має бути партія, чи рух, чи фронт, чи просто об’єднання громадян. Думки розділися, тому остаточне вирішення питання відклали на потім. Стали вигадувати назву – і тут така біда! Зрозуміли, що всі більш-менш пристойні назви вже так чи інакше використані, тому маємо або вибирати щось не дуже влучне, або шукати якусь цікаву абревіатуру. А поки нічого не знайшли, домовилися й це питання також відкласти на потім.

Хтось запропонував обрати лідера. Відкритим поіменним голосуванням… Відкритим поіменним голосуванням вирішили не зловживати, тому кожен написав ім’я того, кого вважає кращим кандидатом в лідери, скрутив папірець у трубочку та вкинув її до капелюха, який навмисно приніс із собою якийсь ковбой. Коли підбили результати голосування, з’ясувалося, що імен вписано рівно стільки, скільки людей присутньо на зібранні. Порадившись, мудро вирішили не загострювати ситуацію, питання тимчасово закрити, аж до того моменту, коли потенційний лідер проявиться сам, в процесі підготовки нашої видатної революції.

Постало нове питання – якою ж та наша революція має бути: збройною чи мирною. Оскільки на інше ключове питання – “Де взяти зброю?” – ніхто відповіді не мав, вирішили, що революція буде мирною. Щоправда, один радикал таки протестував, кажучи, що одну мирну ми вже мали і пшик з того вийшлов, треба збройну, бо поки не проллється кров з нашого та з ворожого боку, ніхто нашої революції не боятиметься та не поважатиме. Ми запропонували йому хай свою кров проллє просто тут і просто зараз, а ворожу сміливо може піти пролити завтра зранку. Однак він на це не погодився, стверджуючи, що він значно більше користі принесе революції, не проливаючи свою кров, а керуючи процесом. Коротше кажучи, заспокоївся він лише тоді, коли ми переконали його, що все одно зброєю користуватися, як слід, не уміємо. А ті, хто більш-менш вміє, знаходяться або в армії, або в міліції, або в якихось охоронних структурах, які охороняють усіх отих від усіх нас.

Далі постало питання – з ким об’єднуватися? Відповіді на нього ми поки не знайшли, зате чітко визначили список тих, з ким не об’єднуватися ніколи, нізащо, за жодних обставин! Список вийшов доволі таки вагомим, тож ми були горді з того, що хоча б у чомусь результату досягли, хай це навіть і результат від протилежного. Тепер ми точно знаємо, кому немає місця у наших, таких героїчних, революційних рядах!

Але наші важливі розмови тривали. Ми мусили визначити, які кроки маємо зробити у досягненні своєї високої мети. Пропозицій було безліч – від виходити на вулиці, перекривати рух і ставити наметові містечка, до захоплювати вокзал, пошту, телеграф… Перепрошую, до захоплювати Верховну Раду, Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Коли ж прикинули, скільки народу потрібно, щоб усе це вдалося, а міліція, з усіма своїми спецпідрозділами, нічого не могла би вдіяти, почали думати, де ж стільки народу взяти. Думали-думали, й нічого путнього не придумали. Коли ж хтось несміливо запропонував, може варто підключити когось зі списку неприєднуваних, його назвали зрадником, шпигуном і сексотом, та швиденько самого до того списку вписали.

Зрозуміли ми з хлопцями, що з цими революціонерами діла не буде, тож вирішили знову відділитися і все почати спочатку – знову самостійно. Після кількох невдалих спроб таки вдалося всім разом зібратися в один із вихідних днів. Зібралися, швиденько поговорили, з’ясували всі питання та розставили крапки над “і”. Знали, що будемо робити, як будемо робити, з ким будемо робити. Знали, кого і як покараємо, кого на яке місце призначимо і які повноваження дамо. Знали, як будемо ламати існуючу систему і яку систему збудуємо навзамін. Знали, скільки років триватимуть реформи і якими засобами знайдемо підтримку в людей. Не знали тільки одного – коли ж розпочати?

На дворі – грудень. Початок зими, кінець року. Хо-о-ло-о-дно-о-о… Мерзнути не хочеться нікому! Ще й ось-ось почнуться довжелезні свята – яка вже там революція? Призначили початок на весну.

А весна прийшла – великий піст принесла. Сонечко визирнуло, пригріло трохи – і погуляти хочеться, і городи садити пора. А там далі – Великдень, писанки, смако-о-та-а-а! Ні, не будемо робити революцію навесні – от хай-но літо прийде!

Літо прийшло і сонце – як почало пекти! Яка революція в таку спеку?! Ні-і-і-і! Давай на море, на озера – до води! А скільки класних фестивалів усюди! А канікули й відпустки треба відгуляти? А День Молоді-Конституції-Прапора-Незалежності-Міста-Шахтаря треба відсвяткувати? А там і урожай збирати час… І взагалі – всі революції у нас завжди починалися восени! О!

Аж ось і осінь. Та-а-ак, на початку повставати поки не будемо. Ото зберемо врожаї, втягнемося в учбовий процес, догуляємо свята та весілля, а на Покрову – як дамо! Знову ж таки – символічно! І Козацьке Свято, і День Повтанської Армії – саме воно!

А на Покрову, як назло, – холод-прехолод і сніг з дощем… Бр-р-р-р-р!… Хай-но оця хляґа трохи підмерзне – ну не йти ж нам до перемоги революції по воді! От хай вже зима прийде – от тоді!…

Ну, зрештою, знайшли ми з хлопцями оптимальний варіант: створили сторінку на Фейсбуці й чекаємо, поки назбирається мільйон лайків. От як тільки назбираємо – так одразу й почнемо!



Весела лінія у цій історії пов’язана, мабуть, з Головним Родіоном – давайте спробуємо з ним познайомитися! Головний Родіон був вихідцем з того ж району, з якого вийшли й багато інших членів Партії Родіонів. Навіть така приказка існувала: “Спасибі жителям району за Головного Родіона!”. Не дуже вдала приказка, як на мій погляд, адже усім іншим районам можна так само подякувати – і за Головного Родіона, і за інших Родіонів. Бо не було в країні такого району, де б не було жодного Родіона… Але це знову сумна лінія відкривається, тож повертаємося назад – до веселої!

Район, із якого вийшов Головний Родіон, був дуже екологічно-нечистим. Загадили його колись, як відомо, Команьяки, але, прийшовши їм на зміну, Родіони ту загадженість не почистили, а лише гарно прикрили кольоровими плакатами, цукерками та футболістами. Хто не знає, Команьяки – це такі ж Родіони, тільки червоного кольору. Однак, якщо цей червоний колір трохи потерти, то під ним просвічується яскрава зелень американських доларів.

В молодості Головному Родіону пощастило двічі вириватися зі свого району в екологічно-чистіші місця. Їх ще називали місцями позбавлення болю. Лікуючись від свого душевного болю, викликаного важким дитинством у екологічно-забрудненому районі під владою Команьяків, Головний Родіон мав змогу бодай інколи посидіти на лавці та подихати свіжим повітрям. Цей факт, в свою чергу, дав змогу заздрісникам Головного Родіона казати про нього, що він двічі сидів на озоні. Але доброзичливці Головного Родіона стверджують, що все це було давно і неправда, і хто ще раз ляпне, хай краще подумає, перед тим, як ляпати, бо Головний Родіон йому зовсім не заздрить!

Та й нема коли йому заздрити! Стільки ж важливих справ у щоденнику! І по пеньках побігати, і на золотому унітазі посидіти, і на гвинтокрилі політати, і рух на дорогах своїм кортежем перекрити! А країну умикати хто без нього буде? А з вінками хто воюватиме? А родіонну мову хто державною робитиме? А ще ж треба всім накази роздати, пальчиком погрозити і Гарну Герну за святе-місце-пустим-не-буває тишком-нишком ущипнути! О – роботи скільки! Ні самому подужати, ні синам рідним доручити, бо в них і своїх справ з кожним днем все більше й більше – аби тільки не луснули. Від перенапруги, звісно ж.

Є в Головного Родіона й один мінус. Народ. От якби не той злоідучий народ, взагалі би Родіону прекрасно жилося – і Головному Родіону, і кожному Рядовому. Їм і так, здається, непогано живеться, але раз за разом звідкілясь той народ виринає. То зліва, то справа, то взагалі з якогось там центру. І все чогось хоче, чогось вимагає, чогось запитує. Чого, питається, лізти? Сиди собі тихенько, тішся тим, що маєш, аби не гірше було! Так ні – то те їм не подобається, то інше. Так і хочеться інколи як врізати! Але не можна – в країні Родіона демократія, порядок і скоро Євро-2012. А як пощастить, то і Євробачення-2013. Але це вже інша казка.

А в нашій казці лишився тільки щасливий фінал. Яким і для кого він буде шасливим – залежить тільки від нас самих. А поки влада в країні належить народу, а все інше, переважно, належить Партії Родіонів. І поки ми з вами втішно бавимося словами, над усіма нами гордо піднімає свій меч непорушна і незламна Родіона-Мать.

Перше квітня – брехня всесвітня!

Процес читання затягнувся майже на рік. Перший том прочитав швидко ще в березні минулого року, а от із другим справа трохи затрималася. Спочатку чекав, поки він вийде. Потім швидко прочитав його першу частину, а далі читав уже уривками, бо багато мандрував і в мандри брав із собою більш компактні за розміром та менш змістовні книги. Але тепер я обидва томи таки подужав і з приємністю можу порекомендувати іншим.

Загалом мені читалося легко та цікаво. Щоправда, є моменти в книзі, в які ставало доволі нудно, але, при бажанні, такі моменти можна абсолютно безболісно пропускати тим, кому це читати нецікаво. Я б взагалі рекомендував видавцям створити дещо скорочену – так би мовити – хрестоматійну версію, для тих, кого два великих томи лякають своїми розмірами та ціною. До речі, коли читав, зауважував для себе, що можна було би найкорисніші для українського читача фрагменти тексту відділяти від загального іншим фоном, однак зрозумів, що це понесло б додаткові витрати. Тому, все ж таки, варто подумати про можливість видання скороченої – і дешевшої – версії книги, якщо таке можливо.

Переповідати зміст книги сенсу не бачу. Загалом, це просто опис того, як невеличка британська колонія поступово отримувала незалежність, а отримавши її, мудро та ефективно нею скористалася. Не приховуватиму, що в процесі читання не раз мене переймали смуток або й злість від усвідомлення того, що бідний на ресурси та розміри острівець, оточений агресивними і не надто дружніми сусідами, населення якого складають, в основному, люди трьох різних мов та релігій, спромігся за тридцять років стрибнути на кілька рівнів вгору в усіх аспектах державного та суспільного розвитку, а велика й багата моя країна не змогла за двадцять років піднятися й на кілька щаблів одного рівня. Але є ще надія на те, що нам вдасться щось змінити, й свою роль в цьому міг би зіграти й досвід, отриманий від читання історії Сингапуру.

Звісно, копіювати все один в один нам і не варто, і не вдасться. Але багато що можна було б і запозичити, і адаптувати до наших географічних та ментальних умов, і, зрештою, багато що можна просто мати на увазі. Та й сам Лі Куан Ю зазначає, що сингапурці не все для себе вигадували самі. Коли вони зустрічали проблему, яка вимагала рішення, вони не лише шукали власні варіанти розв’язання, але й цікавилися досвідом інших країн у вирішенні аналогічних проблем. Ну, це як у Тараса Григоровича – “і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь”. От і я про те ж саме…

Не раз у різноманітних інтерв’ю я говорив про те, що нам потрібно не лише змінювати людей у владі, але й саму систему влади. Я й зараз не змінив своєї точки зору з цього приводу, однак Лі Куан Ю вважає, що все ж таки люди важливіші, ніж система.

“Мій досвід політичного лідера однозначно свідчив про те, що успішне управління можливе, якщо на верхівці влади опиняються достойні люди. Якою б ефективною не була сама система, недостойні лідери заподіють шкоди своєму народові. З іншого боку, я знаю кілька суспільств із ефективним управлінням, попри всю недосконалість системи, бо їх очолюють достойні й сильні лідери”.

Тож, як не крути, а щоб змінити Україну, мусимо не лише думати про знищення старої та побудови нової системи державного управління, а, в першу чергу, маємо знайти достойних людей, яких приведемо до влади.

Наостанок хочу зазначити ще дещо. В своїх мемуарах Лі Куан Ю пише не лише про Сингапур, але про інші країни, з якими йому довелося так чи інакше мати справу. Ці описи , безперечно, можуть бути цікавими людям, які вивчають або вже професійно практикують міжнародні відносини, а я просто дізнався багато чого цікавого і нового. Однак дещо я хотів би виокремити особливо. В одному із розділів про Японію я знайшов для себе прекрасний опис того, що таке сучасний ефективний націоналізм. Зараз спробую зліпити в одне ціле кілька шматочків…

“Вони вважають себе особливим народом. Або ти народився японцем і потрапив у це чарівне коло, або ні. Цей міф робить японців дуже сильними на всіх рівнях: нації, корпорації чи команди на будь-якому робочому місці… Їхня культура є унікальною, вони взаємодіють між собою так органічно, наче є кубиками з конструктору “Lego”… З групою японців… змагатися дуже важко… Їхня солідарність, дисципліна, розум, працелюбність і готовність жертвувати собою заради своєї країни перетворюють японців на видатну і надзвичайно ефективну націю”.

Якщо хтось захоче дізнатися, скільки коштує і де можна придбати описана книга – ось посилання:

http://nashformat.ua/books/rekomendujemo/memuary-li-kuan-yu

А я пішов дочитувати історію християнства…

Click here to view the embedded video.

Підходжу до каси. Жінка-касир, або скорочено – жінкасир, продовжує спокійну бесіду зі своїм колегою, який, не надто навантажений напливом покупців до його мистецького краму, відійшов від свого відділу з продажу книжок та дисків, щоб трохи побалакати. Безплідно вичекавши якийсь час, щоб на мене звернули увагу, я вирішив втрутитися в їхню спокійну розмову зі своїм неспокійним питанням. З’ясувалося, що жінкасир нічого не чула про якийсь там український фільм у їхньому кінотеатрі, не знає, що там написано в інтернеті й порадила звернутися до адміністратора, яка має знати все.

Двері з написом “Адміністратор” в кінотеатрі “Жовтень” знаходяться біля центрального входу, як зайшов – ліворуч, одразу за скляною загородкою чергового міліціонера. Чемно стукаю, зазираю і бачу, що адміністратора в кабінеті немає. Питаю в міліціонера, який також балакає з якоюсь місцевою працівницею, де мені знайти адміністратора. Обоє дружно вказують на щойно відчинювані мною двері. Кажу, що там я вже шукав, і чую у відповідь, що мені варто почекати – ніби я сам до цього не додумався б.

Чекаю.

Через якийсь час з’являється адміністратор, яка заради мене перериває свою розмову по мобільному і вислуховує моє питання. Відповідь її була приблизно такою: “Ми на своєму сайті розмістили інформацію, а на інших сайтах її розповсюдити не встигли. Так, у нас дійсно планувався сьогодні показ цього фільму, але нам не встигли його привезти. Якщо ви принципово хочете його подивитися саме в нашому кінотеатрі, то в нас показ відбудеться аж через тиждень, по одному разу в день в суботу й неділю, але точно в який час я вам поки сказати не можу”.

От і все. Таке от вийшло кіно. І чому я не здивований?

Click here to view the embedded video.

Click here to view the embedded video.

15-го грудня “Тартак” грає ювілейний концерт з приводу свого 15-річчя. В програмі: представлення нового – сьомого – альбому та добірка пісень з шести попередніх. Приходьте, якщо маєте бажання й можливість, до “Альта Експо”, що на Петрівці, та порекомендуйте, будь ласка, своїм друзям, яким це може бути цікаво! Київ, Московський проспект, 11-а. Вхід – з 18.00, концерт – з 20.00. Вартість квитків дуже “демократична” – всього 30 гривень за штуку, а всі отримані з їх продажу кошти будуть спрямовані на реалізацію благодійного проекту “Ти Подумай”. Сподіваюсь побачити вас усіх зі сцени!