Щоправда, з невідомих мені причин, “викладач” цього відео в інтернеті назвав мене “Алехандро”. Може думає, що це відео зацікавить тих, хто шукатиме в інтернеті пісню з такою назвою? Маю сумніви, що зацікавить.

Click here to view the embedded video.

Click here to view the embedded video.

Переїзд.
Стоїмо на залізничному переїзді десь у районі містечка Білокоровичі, що біля Олевська в Житомирській області. Шлагбаум опущений, червоні вогники блимають – ось-ось має проїхати потяг. Та він щось довго не їде – так довго, що тітонька у помаранчевій жилетці має змогу спокійно попідмітати дорогу поміж коліями. З обох боків переїзду вже зібралися чималенькі автомобільні черги – адже там зараз зробили об’їзд на трасі Київ-Варшава, яку знову взялися оновлювати. Автомобілі чекають, потяг все не їде, а жіночка все підмітає. Солом’яний віничок весело літає туди-сюди, а нудьгуючим водіям тільки й лишається, що спостерігати за його майже танцювальними рухами. Аж ось прибирання скінчилося і господиня переїзду йде до своєї робочої комірчини. Мабуть, нарешті, проїде потяг! Але його знову немає. Натомість жіночка у безрукавці кольору мароканського апельсина, закінчивши наведення порядку на проїжджій частині, просто піднімає шлагбаум і вимикає червоні вогні. Проїзд очищено – і в прямому, і в переносному сенсі!

Єднання.
Фестиваль “Кордон” має сприяти братньому єднанню українського та польського народів. Але що то за єднання, якщо на українському боці своя сцена і своє свято, а на польському – свої? То ще добре було б, якби можна було вільно переходити з одного боку на інший. А так, коли ми вже були на сцені, я спитав, чи є серед публіки хтось із поляків, то, здається, лише один чоловік руку підняв. Ото ми класно поєдналися!

Караваєві Дачі.
Один знайомий журналіст розповів мені на “Кордоні”, що на тому місці, де проходить фестиваль, раніше було село. Коли кордон прокладали, то село терміново, як це часто робилося в СРСР, пересилили трохи далі – вглиб української території. А село те колись належало родині Караваєвих. Якийсь їхній предок, що працював у суді, викупив його, коли воно продавалося за борги, і з того часу родина там оселилася. Що цікаво – нащадки дворян Караваєвих ще й досі мешкають у тому селі та все чекають того часу, коли зможуть собі повернути київські Караваєві Дачі, які колись також належали одному їз їхніх родичів. Звісно, останнє – то мій жарт, а все інше – правда. Якщо не брешуть…

День Незалежності.
У цей день від мене ніщо не залежало і я не залежав ні від кого. Прикро, звісно ж, що не знайшлося у цьому святі місця для повноцінного концерту гурту “Тартак”, зате й не довелося нам виходити на сцену “під патронатом”, “за підтримки”, “від імені” та все таке інше. Нема концерту – то значить є відпочинок. Поїхав собі до Союзівки на Дністер, віднайшов у їхній бібліотеці “Собор” Олеся Гончара і на День Незалежності святково його прочитав. Давно я збирався прочитати цей роман, через який, свого часу, пан Олесь нажив собі чимало неприємностей, і ось, нарешті, здійснив задумане на честь свята. Про книгу можу сказати одне – сподобалася! Виправдала мої сподівання на всі сто відсотків! Звичайно, є в ній трохи якоїсь совкової наївно-романтичності, чи щось таке, але якби я її прочитав до того, як дав це інтерв’ю http://www.day.kiev.ua/307248, то “Собор” би з’явився у списку рекомендацій.

Космач.
Я там вже бував двічі. Перший раз їхав туди на такому автобусі й у такій колоритній компанії, що Кустуріца відпочиває зі своїми балканськими темами. Вдруге возив туди на свято Мирослава Симчича – сотника Кривоноса, який по дорозі показав мені місце Рушірського бою, розказав усе докладно, та пояснив, що, де і як відбувалося. А оце зараз були мої вже треті коротенькі відвідини Космача, який вартий того, щоб колись таки заїхати до нього надовго. Якщо вас цікавить щось особливе про Космач – питайте сільського Голову пана Дмитра Пожоджука. Він вам усе цікаво розкаже, а як будете чемними, то ще й покаже щось таке, чого ви ще може і не бачили ніколи. А мені цього разу від пана Дмитра дісталися дві книги в подарунок та кілька цікавих історій, яких я вам не розповім, бо не знаю, чи можна. Самі просіть пана Дмитра, як вам треба! А я тільки скажу, що цього року Космач дуже постраждав від води. Є навіть небезпека того, що половину села знесе тією водою. І селяни вже просто волають про допомогу, але ні влада, ні опозиція на ці волання не реагують. Тож маю прохання до всіх, в кого є якісь контакти у журналістських колах – як хто має можливість, хай зроблять репортаж, напишуть в газеті, покажуть по телебаченню – може хоч так щось трохи допоможуть…

Думка.
Прийшла вона до мене після того, як пан Дмитро Пожоджук розповів мені, що представники діючої влади аргументували своє небажання допомагати Космачу словами: “Ви ж за нас не голосували, то чому ми повинні про вас дбати?”. Якщо це дійсно так, то виходить, що для тих, хто за них не голосував, вони і не влада? Чи як? Я так розумію, що вибори – це обмін зобов’язаннями. Ми балотуємося і беремо на себе певні зобов’язання, ви голосуєте і за кого віддаєте свої голоси, той свої зобов’язання і виконує. Якщо ж переможець виборів гарантує виконання своїх зобов’язань лише тому, хто безпосереньо за нього голосував, то значить всі, що не голосували, теж ніяких зобов’язань щодо переможця не мають. Цікава виходить ситуація… То що – у мене і Президента тепер немає?!

Гриби.
Після перших дощів поїхали ми за грибами. Дядько мій – знаний грибник – наважився показати свої коронні місця, які звик тримати в таємниці. В першому місці ми залізли в такі хащі – мокрі та густі – що грибів я ще не бачив, а штани вже підмочив. Гриби там були точно, переважно – красноголовці, але їх сумлінно повизбирували люди, які приїхали значно раніше за нас. Зрозумівши це, поїхали ми в друге місце. Там мій брат майже одразу знайшов красунчика-білого, ми всі (а було нас чоловік десять) натхненно кинулися не дуже тихо полювати, але я все одно нічого не знайшов. І лише в третьому місці трапилося мені кільканадцять гарнесетьких бабок. Але дивно – всі, крім мене, красноголовців збирали, а я жодного не знайшов. Може то в мене розвинулася алергія на все червоноголове?

Велосипед.
На концерті в Звенигороді ми сумлінно відіграли заплановану програму, після чого, на прохання дуже активної публіки, заграли ще кілька пісень. Зібралися вже зі сцени, але якийсь хлопчина раптом цікаво зімпровізував – підняв над собою свій велосипед і через голови людей передав його нам на сцену. Було це доволі несподівано, і виглядало так щиро та кумедно, що ми вирішили ще одну пісеньку заграти – на додачу. Заграли, подякували публіці за теплий прийом, попрощалися і йдемо зі сцени. Люди довкола беруть автографи, фотографуються, тиснуть руки, і лише один хлопець стоїть трохи осторонь та посміхається. Тільки посмішка у нього якась трохи вимушена – не надто щаслива. Коли бачить, що я на нього звертаю увагу, показує на велосипед, який ми пообіцяли забрати з собою, але який ще стоїть на сцені, і каже: “Це мій!”… Звісно ж, забирати ми його не збиралися – погано ділиться на вісім і не влазить в наш мікроавтобус…

Двісті гривень.
Так називалася наша луцька команда на БУМі, і багато хто не одразу розумів, чому вона називалася саме так. І лише той, хто тримає в руках двохсотгривневу купюру, легко отримує відповідь на це, доволі просте, запитання. Після виступу у Звенигороді я отримав такого папірця із рук якогось невідомого (чи невпізнаного у темряві) хлопця. Виявилося, що він скачав новий альбом “Тартака” – “Опір Матеріалів” – в інтернеті та вирішив, що це вартує такої суми. Гм, цікаво, скільки ж дисків він би міг міг придбати за ці гроші? Штук 5-6, я думаю, а то і більше… Зрештою, можна довго обговорювати, вартує то чи ні, але, чорт забирай, приємно! Тепер ми самі на ці гроші накупимо власних дисків, перепродамо їх дорожче, на ті гроші знову дисків накупимо і так робитимемо бізнес, поки не розбагатіємо. А як станемо олігархами, збудуємо собі власний клуб і лише в ньому будемо виступати! Ото буде круто!… Як би то тільки людей спонукати до масового купування наших дисків?

Дорога до Євро-2012.
Так я сам собі називаю дорогу зі Львова до свого рідного Луцька. Шматок цієї дороги – десь так від повороту на Київ і майже до кордону з Волинською областю – вже потрохи обростає переказами та легендами у середовищі водіїв. Там такі ями, такі горби та канави, що автомобіль не їде, а стрибає. І ось так, стрибаючи з горбочка на горбочок,  маневруючи поміж провалами асфальту та стискаючи кермо так, що аж руки терпнуть, я мрію про Євро-2012. Про те, як європейці валом повалять у мою рідну країну. Як частина з них, ймовірно, поселиться на цей період і десь на моїй рідній Волині – бо там і гарно, і готелі хороші є, і ціни помірні, і до Києва та Львова не так вже й далеко, і до Польщі можна поїхати на якісь матчі. І от якісь із тих європейців будуть їхати якось цією прекрасною дорогою на Львів, і будуть диву даватися, чому це чудо називають дорогою, з чого його створено, і чому це Україна спочатку виборола право на Євро-2012, а тоді вже кинулася дороги спішно ремонтувати. І чи встигнуть відремонтувати, і чи надовго того ремонту вистачить – поки невідомо, але ми вже маємо привід для гордощів та щастя – Євро-2012 таки буде у нас! Слава нам!

Бабусі.
Мені так подобаються бабусі, які сидять влітку вздовж дороги зі своїм товаром – овочами, фруктами, ягодами… Вони, в більшості своїй, такі світлі, відкриті, аж хочеться їх обіймати. Я знаю, що коли я повз них проїжджаю, їм дуже кортить, щоб я біля них зупинився. Але я рідко зупиняюся, бо в мандрах мені їхні продукти не потрібні, а вдома я дуже рідко щось готую. Зрештою, я навіть не зупиняюся, якщо мені чогось хочеться – якогось там яблука чи груші. Знаєте чому? Бо ті бабусі, в більшості своїй, сидять групками і я не можу наважитися купити щось в однієї, а в усіх купити не зможу. От і їду, дурний, без яблука на зубах…
Цікаво мені тільки – хто ж нас усіх годуватиме, як усі ті бабусі повмирають?

Написи.
Дорогою трапляється багато цікавинок. Одна із традиційних – це різні написи, вивіски або реклами. В цій поїздці зустрілися мені продуктовий магазин “Іскушеніє”, та дві реклами, які здивували своєю абсурдністю. Перша: “Японская кухня в рєстаранє “Украіначка”; друга: “Фешн-клуб “Муравєйнік” – піва “Козєл”, прасмотр футбольних матчєй, живая музика, караоке”. Але переможцем цього туру став напис, зроблений синьою фарбою на дошках стіни спеціального навісу для зберігання сіна: “Сита скотина – багата країна”! Особливо тішить те, що той напис зроблений в такому місці, де його мало хто побачить, крім господаря. Але ж коли хтось таки побачить випадково, як я, наприклад, то неодмінно потішиться!

Два музеї.
Давно планував відвідати історічний музей імені Дмитра Яворницького в Дніпропетровську. Нарешті відвідав і його, і музей-садибу Яворницького, який знаходиться неподалеку. В історичному найбільше сподобався зал, присвячений козацькій добі – зрештою, це й не дивно, але і в інших залах є багато цікавого. Відвідання другого музею збагатило мене новими знаннями, двома книжками та долученням до чогось вищого. Раджу всім.

“Дніпро”.
Був на футболі “Дніпро” – “Металіст”. Матч виявився цікавим, напруженим і несподіваним. Дніпропетровська команда програла, і я вже нескромно думаю, чи то, часом, не я виявився для них таким “нефартовим”? Зрештою, не про команду я хотів написати, а про вболівальників. Не найважливіший матч в історії “Дніпра”, а стадіон майже повний. Підтримка – дуже потужна. Фанатським секторам особлива повага – не втрачали наснаги навіть у найскладніші для улюбленої команди моменти. А мене ще питають, чому я симпатизую футбольним фанатам. А от тому! Хоча, звичайно, не без “нюансів”: одна дівчинка неподалік від мене так матюкала суддю, що аж я ніяковів…

Камінь.
Їхав у гарному настрої – чудові краєвиди, гарна музика, я усміхнений. Раптом у лобове скло прилітає доволі великий камінь, лишаючи помітний слід від свого візиту. Мій гарний настрій одразу кудись подівся. Куди подівся? Чому? Так, це неприємно, але ж я лишився той самий, музика та ж гарна, краєвиди ті ж чудові… То чому наше моральне так залежить від матеріального? Зрештою, я гарний настрій доволі швидко відновив, та все ж… Питання лишилося…

Кам’янська Січ.
Кажуть знаючі люди, одна із двох, які лишилися незатопленими. Власне, від самої Січі вже давно нічого немає – є лише кілька козацьких хрестів та могила кошового отамана Костя Гордієнка. Щось там намагаються відновити, часом проводять розкопки, часом збираються козаки чи волонтери, але все те, як і всюди, не дасть відчутного результату, поки не буде потужної державної пітримки. Тим часом вода Каховського моря поступово підмиває береги, руйнуючи те, що варто було би зберегти – як не для себе, то хоча б для нащадків.
Я ж цього разу заїхав на Січ не працювати – один в полі не воїн – а трохи перепочити. Трохи побродити, трохи “помедитувати” – помилуватися водою і скелями, подивитися в зоряне небо, подихати степовим повітрям, послухати шум вітру, сюрчання комах та спів пташок, і набратися позитивної енергії. Думаю, мені це вдалося…

Медведівка.
Довкола неї дуже гарно і багато всього цікавого та історичного. Однак, як показало спілкування з двома молодими медведівцями, місцева молодь не те, що не знає історії свого рідного краю, але нею і не цікавиться. На прощання пообіцяли мені, що почитають “Холодний Яр”… Забув їм ще “Чорного Ворона” порекомендувати…
Їхав тими місцями, бачив усю ту красу, згадував про всі ті історії та легенди й думав, які б цікаві фільми можна було про все те знімати! Але хто ж це зробить і коли?! Знову росіяни? “Ну што, гайдамакі, паложим голави за Русь-матушку?!”… “Атлічнимі казакамі билі Пєтька да Васька Чючюпакі – в сєдлє, как врослиє сідєлі, вражескіє голави с плєча рубілі, а уж пєсні пєлі – всє дєвкі плакалі!”… А мо’ – американці? “Ґоунта енд Залізн’як – камін сун!”…
Де той Гонта? Де той Залізняк? Може вже час?

Питання для роздумів.
Не раз я вже про це думаю, але відповіді не знаю. Може хто з фахівців зможе прокоментувати? А думаю я – чи так вже нам потрібні всі ті гідтоелектростанції на Дніпрі? Кажуть, деякі з них працюють самі на себе. Натомість, через них під водою заховані величезні пласти нашої історії та культури й унікальні частинки нашої природи. От я і хотів би знати – наскільки можливо було би повернути Дніпро у своє русло, спустити штучні моря, відкрити знову Пороги, Великий Луг, Січі козацькі? Чи можливо це і чи доцільно? Чи не призведе це до якихось екологічних катастроф і чи зможе згодом відновитися те, що було втрачено внаслідок затоплення? Чекаю на фахові відповіді.

Довго я планував ці мандри. І план був такий: збираюся їхати десь на місяць, тому пакую речі на всі випадки концертів та відпочинку; перед виступом на “Форт.Місії” їду до Луцька; в Луцьку лишаю багаж, їду на “Форт.Місію” і повертаюся назад; в Луцьку збираю друзів і всією дружною компанієї виїжджаємо кудись на озера; після відпочинку на прекрасних волинських озерах їду в Одесу на концерт; після Одеси мандрую назад на Західну Україну, відвідуючи друзів та родичів у різних місцях; потім, можливо, відвідую табір Діми Мухіна в Криму та повертаюся до Києва.

І ось, із такими глобальними планами, виїжджаю! На Луцьк з собою маю забрати двох товаришів: учасника нашої команди на БУМі – Сашу Сосовського і свого найдавнішого друга – Сашу Мірошника. З Мірошником ми знайомі, страшно сказати, вже майже 35 років – жили колись в одному дворі, не раз їздили разом до піонерського табору “Будівельник”, й з дитинства підтримуємо наші дружні стосунки.

Саша Сосовський навчається в Києві й мешкає в районі площі Перемоги. Спочатку заїжджаю за ним і потім ми вже разом їдемо за Сашком Мірошником та його сином Дімою на Оболонь. Однак розміри Києва й наявність мобільного зв’язку дещо жорстоко зі мною пожартували. Поки ми доїхали до Оболоні, я отримав кілька повідомлень, які суттєво змінили мої плани ще до того, як я почав їх реалізовувати. Виявилося, що між “Форт.Місією” та концертом в Одесі “Тартак” матиме ще  один виступ в Запоріжжі – тож мій відпочинок на озерах з друзями дитинства накривається. А після концерту в Одесі треба буде їхати на Київ, тож і мандри Західною Україною ставляться під питання.

До Луцька я, звичайно, поїхав. Але ця невеличка історія гарно показує, чому я не люблю розповідати про свої плани. Просто щоб потім не розповідати, чому вони не здійснилися.

Закопчений виступ.

Перед виступом на “Форт.Місії” я лежав на готельному ліжку й дивився футбол. Німеччина вигравала в Аргентини з рахунком 4:0 – думаю, навряд чи хтось очікував такого результату. Особисто мені подобалися обидві команди, але, як не дивно, від першої гри на Чемпіонаті, німецька Збірна стала моїм справжнім фаворитом, хоч ніколи раніше за німців я не вболівав. Постукали в двері – нарешті принесли давно замовлену піцу. Перші слова хлопця, який її приніс: “О, Сашко! Не очікував тебе побачити!”. Моя чесна відповідь: “О, я теж не очікував побачити тебе!”. Такий собі діалог незнайомих людей…

На “Форт. Місію” зі Львова я їхав в компанії двох приятелів – Ігора та Саші. Вони знімають кліпи, роблять татуювання та їздять на мотоциклах. А ще постійно потрапляють в різні історії, які мені всю дорогу й оповідали. Ось одна з них.

Зупинилися хлопці на автозаправці й зайшли до кав’ярні, щось перекусити та випити кави чи чаю. Раптом бачать – загорівся Ігорів мотоцикл (щось там десь масло протікало, те місце заткнули ганчіркою, а вона й загорілася – зрештою, причина значення не має, головне, що все закінчилося щасливо). Хлопці кинулися той вогонь гасити, а люди на заправці та в кав’ярні, як побачили, що сталося, кинулися врозтіч – хтось залишив їжу недоїдженою, хтось авто не дозаправив. Тим часом, чи Ігор, чи Саша – один з двох, а хто саме, я не знаю – просить в працівників заправки вогнегасник. А працівники вогнегасника не дають, бо, цитую, “він новий”! )) Потім спробували у прибиральниці вихопити відро з водою, а вона вчепилася двома руками та кричить: “Свого відра не дам, якесь інше шукайте!”…

Зрештою, вогонь той якось загасили і автозаправка з усіма працівниками та клієнтами лишилася неушкодженною, але ситуація з відром та вогнегасником є дуже показовою…

З чого для мене почалася “Форт.Місія”? Як це часто буває на таких фестивалях – з труднощів проїзду. А як проїхали, то довго шукали місце, де припаркуватися. Ще й міліція, як це часто в нас буває, замість того, щоб допомагати, тільки вносила безлад і створювала перешкоди. Зрештою, якийсь міліціонер таки розібрався в ситуації та посприяв тому, щоб я не запізнився на наш виступ.

Мені дуже сподобалося місце. Хоч самого Форту я не встиг побачити, але наша сцена була розташована в центрі своєрідної чаші, дном якої був досить таки великий майданчик для активної публіки, а на схилах довкола стояли намети та горіли вогні. От ті вогні й стали причиною того, що в перші хвилини на сцені мене мало не знудило. І публіка зустрічала прекрасно, і звук був дуже непоганим. А от свіжого повітря не було. Горіли десятки, а то й сотні багать, на більшості з них, очевидно, щось варили або смажили, і цей, вибачте, смердючий дим не піднімався вгору, а стелився по землі, заповнюючи собою весь прострір перед сценою та на ній. За виступ я так просмердівся тим димом, що сам собі нагадував якусь копчену рибину, які часто висять на придорожніх ятках.

І ось ця “копчена рибина” впродовж всього виступу не лише стрибала й танцювала по сцені, а й періодично пірнала із неї на голови ні в чому не повинних людей. Ну, не зміг я собі відмовити у цьому задоволенні! На великих фестивалях рідко таке трапляється, що між сценою та глядачами немає жодних загород, тому публіка стоїть вже просто під сценою. От я і розстрибався, ще й, дурний, заохочував стрибати інших. Публіка після цього заохочення як повалила на сцену, так довелося її потім просити більше не робити цього, бо музикантам на сцені місця не лишалося. ))

Наприкінці ми з глядачами поставили своєрідний рекорд. Я стрибнув людям на голови і вони мене дві з половиною хвилини носили на руках і передавали на руки одне одному. Вокаліст гурту “Тартак” пішов по руках? Нічого дивного! Робить він це досить часто і 90 кг – це не 120. Але й не 60, хочеться зауважити… Та, як би там не було, ходити ось так по руках аж так довго мало кому з артистів вдається – не лише в Україні, я думаю…

Ось так я похизувався, а щоб вже остаточно одягнути собі корону, запропоную ще й відео – в кінці писання.

Страшні соні.

Між Львовом та Запоріжжям відстань чималенька, та й дорога не найкращої якості. А я їду не поспішаючи – від друзів до друзів, роблю зупинки, щоб перепочити і приємно поспілкуватися. Перша така зупинка була на Дністрі, де мій товариш Влад Кириченко (про якого я вже розповідав у “Витримав паузу” від 14-го травня, 2010) з двома компаньйонами  – Миколою та Ігорем – будує котеджі, вирощує дерева та приймає друзів. Я до нього туди частенько приїжджаю – коли просто по дорозі, коли просто відпочити.

Зустрілися ми на під’їзді – в кількох кілометрах вище по Дністру. Там Влад з Ігорем купували копчений сир в якогось господаря. Сир виготовляється в страшних антисанітарних умовах, але смачний, зараза! Мені він одразу нагадав мене самого після виступу на “Форт.Місії”, тільки я сподіваюся, що мене батьки колись “виготовляли” не в сараї між курником та нужником. Та бог з ними – з умовами! Сир був смачний і ще до вечері ми немало його з’їли – хто з пивом, а хто і з “пепсі”. Я – з “пепсі” – отакі у мене збочені смаки!

Вечеря була класною! І їжа – смачна, і компанія – чудова! Крім мене, Влада, Ігора та Миколи, було ще двоє наших приятелів, які приїхали з іншого боку Дністра, – Гатило та Сергій Іванович (про яких я теж розповідав у “Витримав паузу”). Їли, пили і багато говорили. Говорили про різне. Про сумне, про серйозне, про кумедне, але все – про цікаве. Наприкінці розмова якось сама по собі перейшла на різні страхи – розповідали хто який найбільший жах у житті переживав, щось там про нічних “чорних клобуків”, чортів та якусь “чупакабру”.

Наслухався я тих страшилок і пішов собі в ліжко. Хлопці пішли ще в сауну, але я сауну люблю тільки після катання на сноуборді, а просто за компанію паритися не було ні сил, ні бажання. Ото лежу я собі в ліжку – за звичкою, трохи перед сном читаю. Раптом чую – за дверима якісь дивні звуки. Так, як ніби хтось так швидко-швидко перебігає з місця на місце і трохи так, ніби, як чи підсміюється, чи стогне. Я знаю, що в хаті я один… Да дворі вже глуха ніч і темінь… Одразу полізли згадки про всі ті страхи, яких щойно наслухався… Так трохи, скажу я вам, моторошно стало – не те, щоби вкляк, але морозом по шкірі обсипало…

Після першого переляку намагаюся примусити себе мислити раціонально. Перша думка – хлопці жартують. Потім думаю, що хлопці навряд чи змогли би так тихенько підкрастися, щоб потім несподівано створити всі ці дивні звуки. Потім подумалося, може якогось кота закрили в сусідній кімнаті і він так проситься, щоб його випустили? Встав, вийшов у сусідню кімнату – немає там жодного кота! Знову ліг, знову почав читати і знову почалися дивні моторошні звуки… І лише тоді я згадав, що в цій хаті мешкають під стріхою маленькі симпатичні мишки-соні! Оце вони мене й налякали, а не так вони, як усі ті розмови, що велися за столом напередодні. Все, майже як у дитячій байці про вовка, коли хлопчик злякався мишки, бо вона також сіра…

Книга – найкращий подарунок!

Я часто читаю книги видавництва “Темпора”. Вони і цікаві, і завжди гарно оформлені, та і є в “Темпорі” люди, які мені завжди щось порекомендують, а то й подарують. Не так давно я прочитав книгу цього видавництва “Спомини Запорожця”. Це спогади учасника визвольних змагань Никифора Авраменка про життя на українських землях в першій чверті минулого століття та про події, свідком яких йому довелося побувати. Книга має цікаву долю, як і той, хто її написав, пройшла багато випробувань і врешті вийшла друком та ще й у країні, якій і присвячена.

Никифор Авраменко, крім усього іншого, пише багато цікавого про Запоріжжя, про Хортицю, про Пороги. До того ж, за фахом він – військовий інженер, тому в книзі є кілька цікавих карт і схем, зроблених автором. Я попросив, щоби пару таких книжок мені привезли на концерт до Запоріжжя і одну з них я подарував директорові Національного заповідника “Хортиця” Максимові Остапенку.

Вже коли я Максимові передав книгу, він її проглянув і сказав, що там є карта Хортиці, якої він раніше ніколи не бачив, а вони на Хортиці збирають усі існуючі карти, тож щойно колекція отримала гідне поповнення. Пізніше, через кілька днів, Максим надіслав мені повідомлення, що в книзі є багато цікавих даних і фактів, про які раніше ніхто не знав. Ось так я опосередковано доторкнувся до науки і тепер ще й цим перед вами хизуюся!

Багняне “море”.

Концерт влітку в Одесі – так рідко випадає таке щастя! А коли в Одесі є люди, які готові надати тобі у вільне користування свою дачу на морі – щастя автоматчно подвоюється! Я не наважився нехтувати таким щастям, бо хоч море влітку – це купи людей на пляжі, але ж я не на пляжі, а на дачі. Лежиш собі в холодочку, читаєш “Пригоди Бравого Вояка Швейка”, виданих смачнющою мовою в “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, дихаєш морем – чим не розкішний відпочинок?

Та зараз не про це. Дача була на морі, але не на самісінькому березі, а трохи далі. Так, що повітря – морське, море з балкону видно, але не чутно. Однак, трапляються в житті цікаві несподіванки. Якби я часто їздив на море, то я може і здивувався б, але оскільки я там буваю рідко, то нічого дивного не побачив у тому, що мій перший в житті приїзд на морську дачу супроводжувався неймовірною зливою. Більше того, ця злива поновлювалася, практично, щодня, тому навіть найпекучіше сонце не встигло б висушути ту здоровенну баюру, на яку перетворилася грунтова дорога під вікнами нашої дачі.

І хоч дороги там давно не лишилося, бо вона, метрів на тридцять в один та інший бік від нашого балкону, була вкрита чималеньким шаром води, змішаної з багном, там все одно змушені були їздити машини. Як вони там проїжджали – для мене це нерозгадана загадка. Але вони якось таки проїжджали там з певною періодичністю, і тоді в калюжі підіймалася невеличка хвиля, яка билася о фундамент паркану нашої дачі, і аж дуже нагадувала шум моря, якого так не вистачало для повно кайфу!

І ще одна приємна несподіванка з Одеси. На нашому концерті була одна пара, яка навмисно приїхала з Миколаєва. Виявилося, що ці хлопець і дівчина познайомилися чотири роки тому на концерті “Тартака” в Миколаєві та з того часу разом. “Тартак” єднає серця, чи не так?

Мудрість фортечних мурів.

Ніколи ще не був у Білгороді-Дністровському, тому вирішив скористатися нагодою і з’їздити подивитися на його, як мені сказали, найбільшу в Україні фортецю. Звісно, трохи мене підвело знання місцевої географії, а то б я може на цю поїздку і не наважився б! Я в тих місцях ніколи не був, а на моїй автомобільній карті так намальовано, що здається, ніби Білгород-Дністровський,  як і багато інших міст України, розташований на обох берегах великої річки. А значить і мости через цю річку в місті мають бути. Однак виявилося, що місто це знаходиться на протилежному від мене березі й ведуть до нього лише дві дороги довкола Дністровського лиману – північна і південна.

Туди мені довелося їхати південною – це через Затоку. А там така біда, що міст вузенький, машин багато, а з обох боків мосту – пляжні місця, безліч людей, яким постійно потрібно переходити через дорогу. Як результат – багатокілометрові корки в обох напрямках, і найгірше те, що коли вже в’їхав на дорогу до мосту, то плюнути на все і розвернутися ти вже не можеш.

Не дивно, що назад я надумав вертатися вже північною дорогою. Але, як то кажуть, не з моїм щастям! Я успішно доїхав до прикордонного посту (а переїзд через Дністер по цій дорозі проходить вже майже на кордоні з Молдовою) і там мені повідомили, що повінь змила дорогу, тож мушу знову вертатися на Затоку. Пощастило ще, що на зворотньому шляху корок на мості був значно меншим, а потім їхав вздовж Дністра – через Овідіополь, Роздільну, а далі – на Балту, Гайворон, Умань, і все це чудові місця та прекрасні краєвиди.

До речі, як їхати тією дорогою, то дуже легко орієнтуватися по вулиці Леніна. Якщо їдеш по Леніна (тобто, як не важко здогадатися, – ленінським шляхом), то значить правильно їдеш. Лише в одному з містечок, здається, Овідіополі, намагалися змінити вулицю Леніна на вулицю Шевченка, але чомусь усіх табличок замінити так і не вдалося. Вийшла така собі вулиця Леніна-Шевченка. В таких умовах не видався дивним і великий жовто-синій (чи синьо-жовтий – кому як подобається) прапор біля пам’ятника Леніна в центрі міста. Оце воно наше сучасно-українське “і-нашим-і-вашим”…

Так, щось я відволікся. А збирався ж написати про Білгород-Дністровський. Не буду детально описувати, як я годину кружляв по ньому в пошуках потрібної дороги, бо таблички там розвішані не надто логічно і не завжди там, де потрібно. Головне, що дорогу я таки знайшов і фортецю побачив.

Особливо вразили мене глибоченні рови – як їх колись долали солдати нападника?! Зараз рови мають досить таки мальовничий і мирний вигляд, лише стрілами літають численні стрижі, які пооблаштовували собі гніздечка у стінах рову та фортеці. Але якщо уявити, що я – солдат, який зараз мусить через цей рів якось перебратися та той край, щоб потім ще й видертися на стіну – дрижаки б’ють і навіть приблизно не бачу, як би я міг це зробити!

А загалом фортеця, має гарний туристичний потенціал, але, як це завжди у нас буває, знаходиться в доволі занедбаному стані й вимагає не лише потужних капітальних вкладень, але й дбайливого господаря та якогось більш творчого підходу до організації свого повсякденного життя. Натомість, в день моїх відвідин, у фортеці було доволі людно. Демонтовували сцену від концерту чи навіть фестивалю, який проходив тут за день до того. По стінах вешталися купки школярів та молоді, кільканадцять сімейних пар активно фотографувалися в різних місцях фортеці.

Та одній зі стін сидять двоє хлопців – схоже, що місцевих, років по п’ятнадцять кожному, з пляшкою пива на двох. Особливості фортечної акустики дозволяють чути їхню розмову навіть не прислухаючись. “Знаєш, чєво я хачю? Хачю с табой как-нібудь класна набухацца! Ми і тагда нєплоха набухалісь”… В іншому місці кілька молодих людей голосно розмовляють з явним акцентом, який прийнято називати “московським”. Один кричить до іншого: “Я толька што понял какая у мєня мєчта! Я мєчтаю пасцать на еті стєни!”…

Ось такі мрії та бажання сучасної молоді. І на цьому слові – бувайте здорові! Може ще щось колись напишу. Гарного вам літа!

Click here to view the embedded video.

“Доброго дня, Сашко!

Ось коротенька інформація про вікендівський телеефір.
Наш концерт від 20 травня транслюватиметься на 12-му каналі (його ще
називають УТЗ – УТ-захід) наступної суботи, 10 липня, о 15.40 і
неділі, 11 липня, о 16.20.
Канал транслюється на увесь західний регіон і прилеглу до України
частину Польщі. Сподіваюсь, Вашим друзям буде цікаво переглянути цей
концерт.
З найкращими вітаннями,

Оксана Потимко”

Тож, якщо матимете бажання і можливість – подивіться!

Тоді я пропонував свій проект різним телеканалам і нікого він не зацікавлював. Нарешті, в 2004-му році керівництво каналу “М1″ заявило про своє бажання реалізовувати мій проект на практиці, щоправда, з іншою назвою та з дещо видозміненою концепцією. Так, на основі компромісного поєднання моїх ідей з ідеями та баченням керівника каналу “М1″ Олександра Асаулюка, народилася “Свіжа Кров на каналі М1″.

Якийсь час ми витратили на те, щоб знайти спонсора. на жаль, потенційних спонсорів не цікавила нова українська музика, тому канал вирішив реалізовувати проект “Свіжа Кров” власними силами. Для цього проект ще дещо підкоригували, щоб максимально зменшити його бюджет. Після цього раптом намалювався спонсор, але дорожчим проект від того вже не став. Зрештою, важливо було, що “Свіжа Кров” таки стартує – хай і в доволі спрощеному варіанті. Я був ведучим, а учасники були такими, що за них не те, що не соромно, а завдяки їм проектом можна пишатися. І я, до речі, пишаюся! “С.К.А.Й.”, “Роллікс”, “Димна Суміш”, “Ю-РА”, “Бажана”, “Н-Три”, “Бабурка”, “Аутсайд”, “Гуцул Каліпсо”, “Причаман”, “Фарбований Лис”, “Холодне Сонце”, “Флайzzzа”, “Перкалаба”, “Помаранч”, “Горгішелі” – впевнений, нам вдалося зібрати все найкраще, що було тоді в новій українській музиці, з того, що не було доступним широкому загалу.

Наш проект набув розголосу і, гадаю, дав непоганий імпульс для подальшого розвитку кожного з учасників та всієї української музики взагалі. На жаль, тоді, хоч ми й готувалися до продовження зйомок, відзняти новий цикл програм “Свіжа Кров” нам не вдалося. Та минуло п’ять років і раптом я дізнаюся, що “М1″ запускає другий проект програми “Свіжа Кров”! Звичайно, я дуже сподівався, що мене запросять бути ведучим, але виявилося, що і зміст, і форма “Свіжої Крові – 2″ суттєво відрізняється від того, що ми колись робили у першій “Свіжій Крові”. За таких умов і для мене місця на сцені, в якості ведучого, не знайшлося.

Скажу відверто, мені було неприємно усвідомлювати, що проект, який колись почався з моїх ідей та з моєї енергії, продовжує своє існування без мене. Тим більшим було моє здивування, коли мені несподівано запропонували стати одним із членів журі! Якби мені довелося вибирати, я би все ж таки вибрав місце ведучого – це мені й ближче, і приємніше. Однак місце в суддівській раді такого проекту – це і прояв поваги, і тягар відповідальності. Та, як не крути, це ще й чудова нагода не лише взяти участь у проекті, який так чи інакше вважаєш своїм, не лише можливість посвітити своєю мармизою в екрані, але й шанс поближче познайомитися з новою музикою України, поспілкуватися з молодими музикантами і, певною мірою, поділитися з ними досвідом.

Брехати не буду – не всі музиканти були молодими і багато хто з ним міг би поділитися досвідом і зі мною. Багатьох я знав особисто, багатьох чув раніше, але багато було всього нового і незнайомого. Було кілька приємних відкриттів. Були складнощі з вибором. Були непрості роздуми, кому з двох віддати свій голос у тому чи іншому поєдинку. Наразі, ми відзняли лише частину програм, і хто може стати переможцем нової “Свіжої Крові” я ще навіть приблизно не знаю. Але точно знаю, що я готовий порекомендувати всім, кого цікавить те, що відбувається з новою музикою в Україні.

Отож, рекомендація перша. Якщо вам цікава нова музика, яка існує, твориться і розвивається в Україні – раджу з 9-го липня розпочати регулярний перегляд програми “Свіжа Кров на каналі М1″. Звісно ж, не все вам сподобається – бо музика там представлена дуже різноманітна – але багато нового і цікавого ви для себе точно відкриєте, як уже відкрив для себе я.

І друга рекомендація. Якщо серед ваших знайомих є талановиті музиканти, які не знають, що зі своєю музичною талановитістю робити, порадьте їм почати підготовку но наступного проекту “Свіжа Кров”. В умовах, коли “Червона Рута” ледь жевріє, коли “Перлини Сезону” вже який рік поспіль не знаходять можливості провести свій фестиваль, коли в більшості ефірів правлять бал “фабрики сатани”, це чи не єдина можливість зробити кілька кроків угору для молодої хорошої музики. Для цього треба тільки знайти можливість більш-менш якісно записати кілька своїх найкращих пісень та навчитися їх максимально якісно виконувати наживо. Бо є у менеі велика надія, що “Свіжа Кров – 3″ також не за горами!

Я, на жаль чи на щастя, прочитав багато різної літератури на цю тему. Це й твори сучасних дослідників, які займаються вивченням історії України вказаного періоду, і спогади учасників тих подій – людей різних таборів та рангів, і щоденники очевидців. Звісно, я не є фахівцем і є людиною доволі упередженою, що не могло не відобразитися на моєму сприйнятті отриманої інформації. Але, разом з тим, я маю право на свою власну точку зору – хай може і помилкову. В будь-якому випадку, я бачу багато схожого в тому, що відбувалося в Україні тоді, із тим, що відбувається в Україні зараз. І це дає мені змогу робити для себе якісь певні висновки, про які я вже не раз згадував у деяких своїх публічних виступах або в інтерв’ю.

Передумови.

Як і сучасна Незалежна Україна, Українська Народна Республіка виникла лише після того, як отримала “зовнішній імпульс”.  Перша світова війна, революції в Росії, а потім і в деяких інших країнах Європи, спонукали до дій українців, які все ніяк не наважувалися думати і діяти самостійно. Так, були передумови, були рушійні сили, було збурено маси, але Центральна Рада, як і Верховна Рада УСРС, дуже довго не наважувалася на проголошення Незалежності. І оця невпевненість, як тоді, так і зараз – є помітною ознакою діяльності української влади.

Керівництво.

Українське керівництво, яким би воно не було – чи то Центральна Рада Грушевського і Винниченка, чи то Гетьманат Скоропадського, чи Директорія Петлюри – не вирізналася ні одностайністю всередині себе, ні у чіткості формулювань зовнішніх курсів.  Складається враження, що українські керівники завжди більше опікувалися власними ідеями та переконаннями, більше дбали про свій, як тепер кажуть, імідж, ніж про інтереси держави, та, в більшості випадків, перебували у якомусь своєму власному ілюзорному світі, а не у світі тогочасних українських реалій. А коли надходило прозріння (якщо, звісно, надходило), то ставалося це занадто пізно, коли момент втрачено, можливості не використано і все таке інше. Результатом краху ілюзій, як правило, ставав відхід від справ, демонстративна образа на тих, хто не зрозумів і не підтримав, і доволі таки небідна еміграція куди-небудь закордон, але закордон цивілізований.

Політика.

Політичних партій та рухів тоді, як і зараз, було дуже багато. Всі вони між собою конкурували, що і ставало причиною незлагодженості дій, конфліктів, сутичок, а часто і збройного протистояння. Не вміли і не вміють наші партії об’єднуватися довкола однієї простої ідеї – ідеї існування українського народу і держави. Бо перш за все їх цікавило – а на якій політичній платформі то все існуватиме? І якщо платформа була не та, яку би хотів бачити той чи інший політичний діяч, то він радше погодиться на відсутність існування взагалі, ніж існування на іншій платфомі.

Посадовці.

Судячи з усього, принцип призначення людей на відповідальні державні посади в Україні за дев’яносто непростих і трагічних років зовсім не змінився. Призначаю того, кого вважаю “своєю людиною” – кума-брата-свата, або однопартійця, або того, кого кум-сват-брат порекомендував, або того, хто мені таку хвалу виспівує, що піддати сумніву його професійні якості та патріотизм мені просто совість не дозволяє. Як результат – справжні фахівці, люди порядні, відповідальні, високопрофесійні та патріотично налаштовані, дуже часто не мали доступу до посад, на яких би принесли максимальну користь своїй молодій державі, були від таких посад усунені, а то й просто знищені. Натомість, хаос в роботі, слабка організація, зловживання службовим становищем та, навіть, відверті крадіжки, були звичним явищем у молодій Українській Республіці. Були і є.

Показуха.

Прикметною ознакою української влади різних рівнів так само була і є показуха. Влада мусить справляти враження! Своїм зовнішнім виглядом, своїми палкими промовами, розкішним авто або фаетоном, почетом, супроводом або охороною, бездарними, але таким “щирими” виставами, урочистими молебнями, святковими парадами або концертами, пам’ятниками та нагородами, брехнею, декораціями чи дифірамбами у пресі – байдуже чим, аби тільки не власними досягненнями, не реальними здобутками та перемогами!

Населення.

Після нетривалого національно-патріотичного піднесення наступила звична апатія. З одного боку до цього спонукали бездарні дії нової української влади, з іншого боку – впливи різних неукраїнських сил та ідеологій, з третього – війна, розруха, хаос і постійні зміни діючої влади. В переважній більшості, населення України просто хотіло жити добре. Так, може би і непогано було, якби це була своя власна українська держава, але краще, щоб просто добре – і байдуже з ким та в якій державі, аби у свої хаті та на своїй землі. Воювати більшість людей не хотіла, але зброю здавала неохоче. Однак якщо вже за зброю хапались, то войовничого запалу часто вистачало лише на час безпосередньої небезпеки власному життю та добробуту. Минала загроза – минав і запал. Як результат – трохи згодом мільйони людей і зброю здали, і життя або добробут втратили.

Мова.

Основна маса населення питаннями мови не переймалася. Балакалося собі та й балакалося – хто як звик і вмів, так і говорив. Натомість, на політичному рівні мова могла бути ознакою симпатій до влади та державного устрою, або причиною для конфліктів чи спекуляцій. Розмовляєш російською? Значить або за “єдіную нєдєлімую”, або за “красних комісаров”. Говориш українською? Значить “самостійник”, “мазепинець”, “петлюрівський бандит”. Одна й та сама людина, залежно від оточення та обставин, могла змінювати російську на українську та навпаки, щоб продемонструвати свою лояльність до тієї чи іншої влади,  викликати довіру і відкинути будь-які підозри стосовно власної персони.

Патріотизм.

Патріотизм навряд чи був аж надто масовим явищем в Україні, та й там, де він був, кожен сприймає і сприймав патріотизм лише власного зразка. Можна говорити, що Грушевський, Виниченно, Скоропадський, Петлюра, Махно, Григор’єв, Петрушевич, Липинський, Донцов і багато-багато інших, відомих і невідомих, українців вважали себе патріотами України або окремих її частин. Але цей їхній окремий патріотизм кожного так і не зміг стати одним великим спільним патріотизмом, який би об’єднав всі внутрішні сили України в боротьбі з зовнішніми ворогами. Більше того, патріотизм часто ставав причиною для внутрішніх непорозумінь і конфліктів, коли, наприклад, галичани та наддніпрянці починали “мірятися” хто з них більш свідомий патріот. Нічого не нагадує?

Сусіди.

Жоден із ближчих і дальших “сусідів” України не підтримав її ні морально, ні матеріально, якщо не бачив у цьому власної вигоди. Всі тимчасові союзи, які укладалися з Україною, порушувалися одразу ж після того, як припиняли бути вигідними протилежній стороні. Росія – і червона, і біла – вважала Незалежну Україну своїм ворогом і вела із нею відкриту війну. Польща, порушивши умови Версальського договору, захопила Галиччину, не надавши їй навіть прав автономії. Пізніше Польща, на недовгий час, стала союзником УНР, однак зрадивши у найбільш скрутний для України момент, підписавши мирну угоду з Радянською Росією. Румунія в доволі невеликій кількості продавала Україні зброю, амуніцію та медикаменти, але до того підступно захопила частину Української території – Буковину. Німеччина та її союзники єдині визнали Українську Державу, але зробили це лише зі стратегічних міркувань в непростих умовах останньої фази Першої світової війни. Німецька військова сила підтримувала в Україні владу гетьмана Скоропадського, але мала за це неабиякий зиск від поставок з України продовольства та сировини. Натомість, це дало привід Англії, Франції та США не лише відмовити Україні у визнанні, але й запровадити повну економічну ізоляцію України. І навіть у розпал епідемії тифу ці країни створювали перешкоди для діяльності Міжнародного Червоного Хреста та постачанню медикаментів. Економічні санкції проти України були скасовані лише після того, як Червона Армія розгромила війська Денікіна. Але на той момент підтримка західних держав уже не могла врятувати Незалежну Україну.

Висновки.

Звичайно, це лише побіжний і не дуже фаховий огляд. Але, як би там не було, аналогії між життям України в 1917-1921 рр. і станом справ у сучасній Україні є більш, ніж очевидними. Аналізуючи ці подібності, та враховуючи той факт, що тодішня Українська Держава програла боротьбу за своє існування, можна зробити висновок, що сучасна Україна має шанс на майбутне, як самостійної держави, лише за таких умов:
чітке домінування власних державних інтересів у внутрішній та зовнішній політиці;
аполітична і відповдальна влада, яка забезнечує інтереси держави та народу на всіх рівнях свого функціонування;
об’єднання усіх сил суспільства – наукових, творчих, матеріальних тощо – навколо ідеї забезпечення існування Незалежної Української Держави і захисту інтересів кожного її громаднина.

Звісно, все це занадто узагальнено, і, мабуть, дуже недосконало. Та потрібно не лише знати, що робити, але й знати як. Я поки не знаю. Якщо знатиму – напишу. А може щось і зроблю, якщо матиму таку можливість. Натомість, я закінчую своє чергове писання. Сподіваюсь, воно не виглядає дуже наївним та смішним, одночасно може бути цікавим і корисним хоч для когось. Я мав бажання це написати – я написав. Що далі з цим робити – читати, не читати, поширювати, критикувати, дискутувати – вирішувати вам. А я поки своє діло зробив…

Якщо цікаво дізнатися про деякі мої шкільні секретики, читайте тут – http://antipedagogika.com/?p=3879