Сашко Положинський

На Покрову був у Тернополі. Мала ця поїздка і багато позитиву, але і суму на мене добряче нагнала. Все місто завішане рекламними щитами, з яких кандидати обіцяють людям покращити їхнє життя після виборів. Не було би нічого дивного, якби більшість цих кандидатів не належали до різних політичних сил, які однак відносять себе до одного національно-патріотичного спрямування. Та вже й той факт, що мали ми два  святкових концерти одночасно, в одному з яких виступали “Тартак” і Фома з “Мандрів”, а в іншому – “Гайдамаки”, є більш ніж красномовним. Замість того, щоб зробити одне велике свято для всіх, не поділяючи місць проведення, рекрамних зусиль та витрат, організатори розділяли не лише свої політичні сили, але й нас, артистів, які є і друзями, і однодумцями,  розділяли й нашу спільну з ними аудиторію.
За таких умов черговий раз виникає небезпека, що, користуючись розбратом у лавах проукраїнських сил, посилять свої владні позиції сили відверто антиукраїнські. З огляду на це, я й хочу звернутися до всіх активних громадян України, які готові підтримати мою пропозицію. Суть пропозиції така. Поки ще маємо трохи часу, дуже оперативно формулюємо ультиматум, в якому погрожуємо бойкотом усім політичним силам, які вважають нас своїм потенційним електоратом. Якщо вони не знайдуть можливості, відкинувши вбік амбіції та власні внутрішньопартійні інтереси, об’єднати свої зусилля в боротьбі за Україну та українську владу у ній, ми більше ніколи ніяк не підтримаємо жодного їхнього заклику, жодної їхньої ініціативи, акції чи прохання.
Хай вони називають нас зрадниками, противсіхами чи ще якимись образливими у своїй безглуздості прізвиськами – нам вже втрачати нічого! Набридло обирати кращих з гірших, шукати, яке зло є меншим, а потім намагатися отримати від того бодай якусь користь для держави та народу! Все або нічого! Розумію, що у цих словах занадто багато пафосу, але я кажу так, як відчуваю. Тільки негайним об’єднанням наших зусиль ми ще можемо врятувати Україну мирним шляхом. Інакше почнеться різанина, в якій шанси українців на виживання виглядають доволі мізерними.
Що потрібно? Перше – знайти людину чи людей, які зможуть цей ультиматум фахово, зрозуміло і категорично сформулювати. Друге – створити для нього місце постійного існування в інтернеті, де би люди, в тому числі й кожен з нас особисто, ставили свої віртуальні підписи. Третє – максимально поширити посилання на цей ультиматум всіма можливими способами: через засоби масової інформації, інтернет-розсилки, соціальні мережі, смс-спам, персональне спілкування тощо. Впевнений, є серед нас люди, які здатні та готові це зробити.
Особисто я бачу можливість власного ефективного застосування лише у третій частині. Сформулювати такого листа-ультиматума я не зможу, тому що маю занадто творче мислення, а тут потрібна суха і зрозуміла у своїй простоті мова. Створити сторінку в інтернеті не зможу також, бо просто не знаю, як це робиться. Кожен має робити те, що в нього виходить краще.
Отож, якщо нам вдасться організувати це так, як хочеться, то ми одразу ж отримуємо кілька переваг. Навіть якщо політики не здатні будуть почути наш голос, ми продемонструємо свою готовність діяти та об’єднувати свої зусилля навколо спільної мети. Ми також продемонструємо наше вміння самоорганізовуватися та виокремлювати з наших лав лідерів, організаторів і фахівців з різних напрямків діяльності.
Крім того, список імен, який стоятиме під нашим ультимативним зверненням, покаже кількість людей, яких ми можемо вважати своїми однодумцями та потенційними союзниками. Можливо навіть він стане основою формування нової дієвої громадянської сили. Так, є ризик, що такий список дасть певні преференції й нашим ворогам, однак у нашій відкритості ховається й наша сила. Вони знатимуть, що ми є, скільки нас, і хто з нас хто, але й, разом з тим, відчують нашу рішучіть та готовність до дій. Раз ми відкрито називаємо свої імена, значить не боїмося ні їхнії каральних органів, ні кримінальних провокацій.
В мені накопичилося дуже багато запитань – до себе особисто, до людей довкола мене, до тих, кого я вважаю українським народом. Думаю, безліч таких запитань є у кожного з нас. Давайте спробуємо отримати хоч якісь відповіді.

Постійним відвідувачам неважко буде здогадатися, звідки воно тут – це відео…

Тим, хто цікавився фото- і відеоматеріалами про наш автопробіг! Ось таке відео знайшлося на Фейсбуці. Багато фоток теж можна знайти там.

Звечора збирав торбу. Велику-превелику. Складав туди речі – запасний одяг, телий одяг, куртки, дощовики, шкарпетки. Знав, що їду лише на один день, але ж так само знав, що їде багато різного народу і не кожен подбає про запас, і не кожен матиме можливість просто кинути велику торбу до багажника авто – хай собі лежить, про всяк випадок. Не знав, якою випаде погода, не знав достеменно, що і як будемо робити, тому й набирав всього побільше – спальники, карімати, лопатку, сокирку, пилку, посуд. Краще, хай буде і не знадобиться, аніж знадобиться, а не буде…

Заснути зміг лише після другої ночі, прокинувся близько половини шостої ранку, поспав трохи більше трьох годин. На диво, прокинувся свіжим та енергійним – що робить інколи з людиною почуття відповідальності та інтерес до справи! Поснідав, прийняв холодний душ – вже більше тижня, як відключили гарячу воду – одягнувся і вийшов з речами з квартири. Перше “яскраве” враження цього дня отримав одразу ж – на сходовому майданчику спав, очевидно, п’яний чоловік. Не пустили додому, мабуть. А може сам не захотів йти в такому стані – його діло.

Їхати від мене до місця зустрічі біля музею Гончара – недалечко. А ще й рано-вранці у суботу, коли машин на вулицях майже немає, виходить зовсім швидко. Дорогою підбраю свого товариша Павла Вольвача з дружиною Іриною. В нього сьогодні день народження, тож роблю йому такий ранковий подарунок – підводжу пару сотень метрів від Площі Слави до Лаври. ))  Зрештою, Павло з Іриною і так мають бути сьогодні моїми пасажирами на весь день, тож все це виглядає цілком природно.

На місці зустрічі вже досить людно. Крім учасників акції, які все прибувають і прибувають, активно вивантажуються зі своїх автобусів ще й паломники до Лаври. Судячи з того, як розмальовані їхні автобуси, та з явно неукраїнського акценту їхньої мови, паломники прибули з Росії. Всі вони з острахом позирають на людей, які натхненно кріплять жовто-сині та чорні прапори до своїх автомобілів.

Отримую свого великого холодноярського прапора і я. Замовив його собі заздалегідь, коли замовляв і гроші заплатив за нього одразу. Щоправда, виявилося, що маю ще раз заплатити майже стільки ж, бо за терміновість виконання замовлення та за двосторонність прапора фірма-підрядник вдзяла майже вдвічі більше. Та цих грошей не шкода, бо цей великий чорний прапор, прикріплений до запаски мого теж чорного бойового авто, виглядав досить ефектно. Дуже швидко, від сильного вітру краї мого прапора ще й помітно обтріпалися, тож виглядав він не лише ефектно, але й дуже бойовито. Та і напис “ВОЛЯ УКРАЇНИ АБО СМЕРТЬ” також справляв враження…

З прапором вийшла кумедна ситуація. Беру його до рук, роздивляюся, позую фотокамерам і дуже тішуся від того, який крутий у мене буде прапор на машині. Та раптом розумію, що малюнок і написи на прапорі зроблені догори дриґом. Починаю думати, як це його з одного боку розрізати, а з іншого – зашити, щоб правильно натягнути на спеціально видану палицю. Але кращий вихід із ситуації знаходить організатор – Володя Кухар. Виявляється, в нього було два таких прапори й інший був уже зроблений як належить. Так мій прапор знайшов мене і ми дружними зусиллями закріпили його на автомобілі, як згодом з’ясувалося – цілком надійно.

Організатори планували їхати двома колонами: одна – лівим берегом, інша – правим. Однак машин було досить багато, а жоден із двох запропонованих маршрутів мені не дуже подобався, тому я запропонував влаштувати ще одну колону. Ніхто не заперечував, бо чим більше маршрутів ми прокладемо, тим більшого охоплення набуде наш автопробіг. До того ж, надто довгі колони є не дуже мобільними, що спряє їхньому розпорошенню та створенню інших дорожніх проблем. Як показав час, наше спільне рішення було цілком правильним. Рухатися великою колоною, особливо в населених рунках, доволі важко, і це створює постійни проблеми і для учасників автопробігу, і для інших учасників дорожнього руху.

Спочатку в нашій колоні планувалося п’ять автомобілів. Водії та пасажири майже всі були знайомі між собою, тому такою дружною компанією й хотіли їхати. Та на місці збору з’ясувалося, що два наші автомобілі приєднаються до нас по дорозі, натомість ще два екіпажі зголосилися до вступу в нашу колону вже тут. Таким чином у нас вже мало бути сім авто, але, оскільки ідея організації нашої колони належала мені, я добре знаю вибрану дорогу, їжджу нешвидко та маю на своєму авто найбільший прапор, вести колону доручили мені. Я і не заперечував – мені це було і приємно, і цікаво. Отож, домовилися з організаторами про час та місце зустрічі та й вирушили з богом.

Думали, що ми поїхали першими. Однак вже через кілька хвилин побачили на дорозі маленький чорний прапорець. Хтось вже їхав перед нами і його загубив. Згодом ми також згубили кілька прапорців, але в нас, на щастя, були й запасні… Та, чого буду зайве скромним – в мене були.

Їдемо через Кончу-Заспу та Українку, далі – Трипілля, Халеп’я… Чарівні місця, прекрасні краєвиди та ще й сонечко намагається пробитися крізь хмари, даючи нам надію на чудовий день. За Халеп’ям зупиняю колону і проводжу невеличку нараду. Часу в нас досталь, тому пропоную трохи з’їхати вбік і відвідати Витачів. Там є місце, відоме багатьом, де чудова енергетика і неймовірний вид на Дніпро. Всі погоджуються і ми з’їжджаємо з траси в напрямку Дніпра.

В селі Витачеві великий базар. Люди задивляються на нас, намагаються прочитати написи на наших прапорах і цей масовий інтерес пробуджує якесь дивне почуття – суміш, мабуть, гордості,  якогось завзяття та почуття обов’язку й відповідальності перед цими людьми. Але й крикнути хочеться їм: “Що ж ви, нащадки козаків отамана Зеленого, запорожців та гайдамаків, перетворилися на боязких кріпаків?! Чому даєте робити з себе німу робочу скотину? Чому не боретеся за свою долю, за краще життя, за гордість свою людську та за землю рідну?!”. Хочеться крикнути, та я цього, звісно ж, не роблю. Бо й не почують, і не зрозуміють. Та і якісь надто пафосні вийшли слова. Та й по пиці за такі слова могли надавати – а мені ще ж позувати перед камерами та давати інтерв’ю! ))

Перед тим, як виїхати на оглядовий майданчик, проїжджаємо через своєрідний живий тунель, створений гілками дерев. Чомусь саме тут, коли довкола ще домінують зелені кольори, майже все листя вже пожовтіло і зустрічає нас своїм жовтогарячим сяянням. Воно чарує переливами золотавих барв, воно п’янить різноманітністю кольорів. Словами “все на світі проспиш, красунечко” намагаюся розбудити Таню, яка задрімала на штурманському місці праворуч від мене. Таня відкриває очі і раптом її просто підкидає: “Боже, яка краса!”. Там і дійсно було неймовірно гарно.

Та не менш гарно було і тоді, коли перед нашими очима розкрився дніпровський краєвид. Більшість із нас вже бували на тому місці, але ті, хто потрапив уперше, були просто зачаровані. Я вже не раз привозив на те місце своїх друзів і кожного разу спостерігаю те ж саме захоплення, те ж саме сяйво очей, ту ж саму хвилю позитивних емоцій та вибух почуттів. Але цього разу я дізнався про це місце дещо нове.

Коли вже ми збиралися від’їжджати до нас під’їхав на велисопеді якийсь дядечко. Спитав хто ми такі, а коли отримав відповідь, запропонував нам невеличку екскурсію. Відкрив капличку, яка, виявляється, завжди лишається незамкненою, а коли ми зійшли на майданчик, що нижче від неї, почав розповідати. Про те, де стояло староруське городище. Про те, як після битви на Калці до цього городища дійшли перші загони татаро-монголів. Як мирні люди вийшли до них із хрестами та хоругвами та полягли порубаними всі, як один.

Розповідав, як потім тих людей переносили з місця загибелі аж сюди, щоб похоронити саме тут, бо тут, за легендами, і є святе місце з дуже потужним потоком позитивної енергії. Бо, нібито, саме тут відбувався княжий суд над князем Давидом, який осліпив іншого князя – Василька з Теребовлі. І саме тут, нібито, колись мав першу Дніпрову стоянку апостол Андрій, звідси він пішов далі – туди, де потім постав Київ, і, нібито, саме тут поставив апостол свій перший наддніпровий хрест. Вірити цьому чи ні – я не знаю. Але послухати таки цікаво було. І місце дійсно гарне. І енергетика позитивна у ньому також, безумовно, є.

Але нам час було рушати – чекали Ржищів, Канів, Черкаси та Холодний Яр. У Каневі до нас долучилися два інших наших авто, там відбулося остаточне об’єдання нашої колони і далі вона вже прямувала у повному своєму складі. За Каневом потрохи почало накрапати й Ірина, яка сиділа за мною, сказала, що таки недаремно прогноз погоди обіцяв нам дощ. Той дощ впродовж всього дня і до самого вечора то припинявся, то знову накрапав, то виманював нас із автівок своєю відсутністю, то щедро поливав нас рясними потоками. Але ні він, ні сильний вітер, не зіпсували нам приємних вражень того дня, а навіть навпаки – додали якихось спеціфічних настроєвих нот…

Оскільки в’їжджали ми до Черкас з боку Канева, а виїжджали з боку Чигирина, то довелося нашій чорнопрапорній колоні переїхати через усе місто. Люди на вулицях з цікавістю поглядали на нас, особливо яскраво це було помітно, коли ми проїжджали повз автобус чи маршрутне таксі. Тоді всі пасажири повертали голови в наш бік і в поглядах їхніх та у виразах облич, крім інтересу, читалися схвалення, усмішки й позитив. Лише тільки якось один міліціонер, у великій, а тому доволі кумедній, фуражці, якось так несхвально похитав головою – мовляв, ой ви дограєтеся колись! А може це ми так сприйняли? Може насправді він мав на увазі – ой, які ж ви все таки молодці! Та якими б не були думки та реакції, прикро було усвідомлювати, що більшість цих людей абсолютно нічого не знають ні про Холодний Яр, ні про те, яке місце він посідає в історії України. А до нього ж їм з Черкас всього якихось кілька десятків кілометрів!

На місці зустрічі усіх колон – на повороті до Медведівки – вже чекало кілька автівок з відзнаками учасників нашої акції. Ми приїхали трохи зарано, тому теж зупинилися і стали чекати на всіх інших. Під’їхало кілька окремих машин без відзнак – з’ясувалося, що це черкащани, які теж вирішили доєднатися до нашого автопробігу. Трохи згодом під’їхала друга колона, тож лишалося дочекатися ще одну – головну. Там їхав весь наш провід, який точно знав, куди нам їхати далі.

Поки ми чекали, повз нас проїхало пару автобусів “на замовлення”, а потім ще колона з національними прапорами, але без чорних холодноярських прапорів. Пізніше ми дізналися, що на відкриття пам’ятника Горлісу-Горському, яке, власно, і стало причиною організації нашого автопробігу, приїхало кілька депутатів від БЮТ і ще й привезли в автобусах своїх людей. Нам це трохи зіпсувало настрій, бо домовлялися ж, що акція без політики та політичних прапорів. Зрештою, прапорів і не було. Але були парасольки від дощу – такі білі, з червоненькими сердечками. Очевидно, ці парасольки – новітня зброя повернення собі батьківщини.

Але я відволікся. Коли з’їхалися всі менші наші колони і сформували одну велику – на кілька десятків автомобілів, всі з прапорами, всі їдуть чемно й організовано, тримають дистанцію та швидкість, коли на дорогах майже немає інших авто – виглядає це досить велично і якось навіть святково. З’яляється якесь таке внутрішнє піднесення, відчуття єдності. Щось таке було в нас восени 2004-го, коли ми бачили довкола себе братів та сестер по духу і по боротьбі. Щось таке, мабуть, відчувають і байкери, коли їдуть своїми шкіряно-металивими галасливими колонами і гарчать двигунами своїх металевих коней.

Тепер нашу колону очолив хтось інший. Павло почав мене підколювати, що ж це я так просто  віддав провід іншому. На що я з усмішкою відповів, що я брався довести нашу колону лише до місця призначення, і зі своїм завданням впорався непогано. Місця наступного призначення я не знаю, а то би легко всю колону і туди привів. Щоправда, з’ясувалося, що новий провід, на догоду кпинам Вольвача, таки трохи заблукав. З Медведівки ми спочатку поїхали на Чигирин, потім розвернулися і знову поїхали кудись не туди. Й лише за третім разом ми таки потрапили в Мельники, куди, як виявилося, ми й прямували. Шкода, що я не знав цього раніше, хоч Павло і висував такі припущення, бо міг би в Мельники втрапити з першого разу, бо вже й бував там, і бачив на дорозі вказівники.

В Мельниках почалися кумедні відкриття та невеличкі непорозуміння. Учасники нашого автопробігу зовсім не хотіли долучатися до мітингу під біло-червоно-сердечними парасольками. Натомість, ми хотіли садити алею з дубів,  повитягали деревця з машин, пронесли їх пару сотень метрів на руках, але виявилося, що її ми маємо садити не тут, а біля пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці. Тут же з’ясувалося, що Влад Кирченко, який віз ці саджанці дубів, привіз тільки шість із них, а сьомого чи то забув, чи десь загубив. Тут же Влад розповів, що Сергій Куцан – підприємець зі Звенигородки, давній товариш Влада і теж мій знайомий, який їхав у нашій колоні – по доброті душевній вирішив дорогою підвезти якогось місцевого жителя. Той, на знак подяки, поцупив у Сергія парасольку. А парасолька, до речі, була дуже незайвою – дощ саме добряче зарядив і куртки та дощовики з моєї великої торби успішно пішли по руках.

Покрутившись трохи довкола мітингу, ми вирішуємо вертатися назад до Медведівки і садити дерева. І ніби організації особливої в нас не було, але якось так дуже швидко всі учасники нашого автопробігу зібралися та й поїхали собі геть. В Медведівці ями для дерев вже було викопано добрими людьми, нам лишалося тільки перенести саджанці до ям, присипати їх землею та трохи полити, бо дощ дощем, а на кожне дерево треба хоча би відро води. Тут, для посадки дерев, і стала мені в пригоді моя саперна лопатка, яку таки недаремно я із собою взяв! )) Щоправда, не лише я один лопату мав, тому посадка дубів у викопані заздалегідь ями багато часу не зайняла.

Поки люди носили воду, я давав не дуже скромні інтерв’ю. В одному з них мене спитали, для чого я саджу дуби. Я сказав, що хочу, щоб колись у програмі екскурсій Холодного Яру був не лише дуб Максима Залізняка, але й дуб Сашка Положинського, дуб Павла Вольвача, Романа Коваля, Василя Шкляра. Мені сказали – ого, то Ви ставите себе в один ряд із цими людьми. Я кажу – ні, я ставлю свій дуб в один ряд з дубами цих людей. Здається, смішно відповів… Чи то мені тільки здається? ))

До речі, про воду. По неї пішов до найближчої хати мій товариш по луцькій команді на проекті БУМ – Саша Сосовський. Приходить Саша і регоче. Каже: “Ну і люди! Прошу в діда води, а він каже – не дам, бо мені вже минулого року кран поламали!”. І хто там розповідає, що національними рисами українців є привітність та гостинність? Я висунув теорію, що може той дід і не українець зовсім, а нащадок тих бійців “інтернаціональних” загонів, які нищили Холодноярську Республіку та її вояків. А що мені ще було робити? Треба ж українцям дати шанс на відмазку…

Посадивши дерева та прикрасивши їх портретами героїв Холодного Яру (моєму дубочку, до речі, дістався портрет Петра Чучупаки), ми провели свій невеличкий мітинг. Щось сказав Василь Шкляр – автор роману “Чорний Ворон або Залишенець”. Щось трохи сказав організатор нашого автопробігу Володя Кухар, щось трохи я. Останньою говорила Оксана Скиталінська, теж моя давня знайома. Одразу видно було, що людина готувалася – різних хороших цитат понавиписувала для своєї промови! Знову ж таки, портрети холоднорців також вона зробила. Одну з цитат російською мовою я сприйняв за вислів Троцького. Виявилося, що це сказав Шаміль Басаєв… Чи то може якийсь інший чеченець? А, не важливо… Важлива суть сказаного. А суть була така – Україна велика і потужна країна. Однак її слабкість полягає у відсутності єдності українців та розуміння того, що сила – саме у цій єдності. Тож наші проблеми ховаються в нас самих.

Потім ми поїхали знову в Мельники до пам’ятника Юрію Горлісу-Горському. Там Шкляр і ще якийсь чоловік вистрілили кілька разів у повітря з пістолета та автомата і всі поїхали на обід до Гайдамацького (чи Монастирського – кому як більше подобється) ставу. Біля ставу мені вже було не дуже комфортно, бо там були і депутати, і привезені бютівці, і алкоголь трохи був, і рибну юшку там чомусь салом заправили, і куліш, звісно ж, з салом зварили, і людей надто багато, і гамірно, ще й водій автобуса так надимів своїм “Ікарусом”, що я з ним аж посварився трохи, що не дає нам свіжим повітрям подихати. Тільки ж ви не подумайте, що я сварився, бо був злим і голодним! Злим я не був, бо наша компанія мене все одно дуже тішила, а біля ставу я ще й зустрів Романа Чайку з родиною, які тільки зараз наздогнали наш автопробіг, бо зранку з нами усіма виїхати не могли. А голодним я теж не був, бо взяв із собою достатньо їжі на дорогу, адже добре знаю, як іноді важко харчуватися з загального казана тому, хто м’яса і сала не їсть.

Після обіду ми піднялися до Мотронинського монастиря. Від того історичного монастря, який би мене міг зацікавити, там вже майже нічого не лишилося, а тішитися спогляданням сучасного жіночого монастиря, ще й московського патріархату, мені щось не вдається. Кому було цікаво і хто був там вперше, тому захотілося зазирнути бодай до церкви, а я все чекав чи на Романа Коваля, чи на Василя Шкляра, які може би нам щось цікаве розповіли. Нічого вони нам не розповідали, тож ми там довго не затрималися і поїхали ще до Максимового Дуба. Біля дуба нам теж вже ніхто нічого не розповів, бо, як з’ясувалося пізніше, обидва письменники вже сиділи у затишному ресторані, що там поруч знаходиться. Не подумайте тільки, що я намагаюся кинути тінь на цих людей, яких я дуже поважаю за їхні твори. Може їм просто ніхто не сказав, що ми від них якогось оповідання чекаємо…

Частина учасників нашого автопробігу на той час вже поїхала додому, а ми, ті що лишилися, ще трохи побули біля Дуба, поспілкувалися і заспівали пісню про туман яром, за яким нічого не видно, а тільки видно дуба зеленого, під яким дівчина стояла. Це я запропонував цю пісню, бо вона мені здалася найбільш доречною. Співати щось гімнічно-патріотичне чомусь не хотілося, адже патріотичного настрою на цей день нам вже й так вистачило. А в цій пісні і туман, який нагадував той дощик, що поливав нас у ті хвилини, є, і Яр є, і Дуб є, і дівчина під дубом – а дівчат з нами було чимало! Не стали тільки співати, що дівчина розбила козакові серце, бо серця нашим козакам поки потрібні нерозбитими… ))

Вже ми думали роз’їжджатися, але хтось запропонував випити в ресторані якоїсь кави на дорогу. Я кави не хотів, але не відмовився би чогось гарячого з’їсти. Поки всі замовляли свої чаї та кави, я попросив, щоб мене швиденько нагодували. От дивно тільки, що я вже й поїсти встиг, і з Романом Ковалем у тому ресторані особисто (раніше спілкувалися лише заочно) познайомився, і книжок ми кілька у нього придбали (він часто свої книги сам продає, а книги в Романа цікаві, тож дуже приємно отримати їх з рук автора), і всі ми разом кобзаря Тараса Силенка, який теж там був, послухали, а кави чи чаю багатьом з нас так і не принесли. Зрештою, так і поїхали, не попивши.

Назад верталися знову своєю початковою колоною в п’ять автівок. Вирішили їхати іншою дорогою – через Кам’янку, Смілу, Кагарлик, Обухів. Спочатку дорога на Кам’янку нас налякала, бо дуже вже поганою була. Я переживав, що потягнув людей туди, бо ж не знав, що там немає асфальту. Для мого “бронетранспортера”, як дехто охрестив мою машинку, це взагалі не проблема, але були в нас в колоні і автівки більш вибагливі – саме за них я й переживав. Коли ми вже виїхали на основну трасу, я зупинився і запропонував усім, щоб не трималися за мною, якщо я їду заповільно, обганяли та їхали так, як більш звично для них. Приємно, що всі проявили єдність і солідарність та захотіли й далі їхати колоною.

Вже аж перед Обуховом ми зупинилися, щоб попрощатися і пересадити пасажирів з машини в машину, залежно від того, хто куди їде. Оля Лен – головний редактор інтернет-сайту www.NEWSru.ua – взялася підвезти моїх пасажирів Ірину та Павла, яким було з нею по дорозі. А моя подруга і землячка Віка Вієвська, яка працює юристом в одному із закордонних банків, випросила в мене мій великий прапор у тимчасове користування – хоче з’їздити з ним на рідну Волинь…

А я ще підвіз додому двох своїх нових пасажирів та поїхав спати. Ще вистачило сил на холодний душ, бо гарячу воду ще й досі не пустили, а тоді ліг спати і моментально заснув.

Щойно подумалося… День мій пройшов за схемою: холодний душ – Холодний Яр – холодний душ. І був ще в ньому і холодний вітер, і холодний дощ… А так тепло на душі!

П.С. Ви не повірите! Тільки дописав – і в крані з’явилася гаряча вода! Містика! ))

ГО «Українська альтернатива»

запрошує взяти участь у родинному заході

«Автопробіг до Холодного Яру»

09 жовтня 2010 року

Привіт!

Гайда з нами у Холодноярський Автопробіг до Покрови!!!

в суботу 9 жовтня

Навіщо?

У самому центрі, у серці України не так давно ми мали славні звитяжні сторінки боротьби за волю України.

Герої Холодного Яру часів Визвольних змагань 1918-21 років, герої українського Степу стукають нам у серце.

Ми – пам’ятаємо і пам’ятатимемо!

Ми хочемо, щоби це знали і пам’ятали наші діти!

Лише два стяги вестимуть до Землі Героїв: синьо-жовтий України і

Холодноярський «Воля України або смерть!».

Хто ми?

Українські родини з дітьми, які колонами із

Києва, різних куточків України зберуться в історичному місці. Ми усвідомлюємо своє «я». Ми прагнемо знати свою історію. Ми хочемо увічнити пам’ять про предків.

Ми – громадяни України.

Що буде?

Без порожніх гасел і політичних прапорів вшануємо пам’ять героїв.

Посадимо дуби на честь героїв Холодного Яру.

Покладемо квіти до пам’ятників героям Холодного Яру.

Побачимо легендарний Дуб Залізняка.

Відвідаємо Мотронинський монастир.

Скуштуємо козацької юшки біля Гайдамацького ставу.

Спілкуватимемося з цікавими людьми, в тому числі:

А) з культовим дослідником Холодного Яру Романом Ковалем (книги

автора, а також настільну книгу кожного українця “Холодний Яр” Ю.Горліса-Горського під редакцією письменника зможете придбати на

місці) та

Б) не менш культовим письменником, автором останнього українського

бестселлера “Залишенець” (“Чорний Ворон”) Василем Шклярем.

А ще буде гарний сюрприз про який Ви дізнаєтеся на місці

Як буде?

Дев’ятого жовтня (це буде субота, ближче до Покрови) о 7.00 ранку

київська автоколона збирається біля музею І. Гончара.

Програма автопробігу одноденна. Місця козацької слави за бажанням можна буде відвідати в суботу.

Якщо Вас це все зацікавило, тоді, будь ласка, заповніть цю онлайн-форму і Вам буде надсилатися вся необхідна інформація та новини стосовно автопробігу.

Їдьмо! Не пошкодуєте!

P.S.: Оскільки акція фінансується коштом самих учасників пробігу, пропонуємо мати при собі гривень 50 для покриття витрат на: Холодноярські прапори, саджанці дубів, книги про Холодний Яр для дитячих бібліотек Черкащини. За попереднім підрахунком все згадане коштуватиме 2000 грн. Отже – чим більше учасників Автопробігу, тим менше внеску.

Додаткова інформація та орієнтовна програма заходу

Дякуємо всім, хто підтримав незаконно арештованого благодійника!

1 жовтня 2010 р. відбулося засідання Палати у кримінальних справах Апеляційного суду Черкаської області, на якій розглядалася справа Володимира Сапи, члена партії “Наша Україна”. Хоч запобіжну міру (арешт) і залишено в силі, все ж, зважаючи на судово-медичну експертизу фізичного стану Володимира Сапи, який страждає на кілька тяжких хвороб, зокрема бронхіальну астму, а також широкий громадський резонанс із приводу його арешту, Володимира Сапу перевели в лікарню. І хоч він продовжує перебувати під вартою, все ж умови утримання покращилися і є можливість отримали кваліфіковану медичну допомогу.
Адвокат Володимира Сапи Марина Руденко в розмові з представником Історичного клубу “Холодний Яр” сказала, що у справі Володимира Сапи абсолютно відсутній склад злочину. Благодійника ув’язнили на підставі довідки КРУ про розбіжності в кошторисній документації і фактами виконаних робіт. Суд не хоче зважати на існування коригуючих актів, які цю розбіжність усувають. У графі завданих збитків державі стоїть промовистий нуль. Марина Руденко переконана, що арешт Володимира Сапи безпідставний, а відтак і незаконний.
На погляд письменника Романа Коваля, президента Історичного клубу “Холодний Яр”, арешт Володимира Сапи має політичні мотиви. Є підстави вважати, що влада російських націоналістів руйнує його бізнес, бо він є представником політичних сил, які конкурують із нею на виборах, а головне: Володимир Сапа не раз фінансово підтримував патріотичні сили, їхні ініціативи та заходи. “Мені здається, – сказав Роман Коваль, – що це є спроба залякати й інших представників дрібного бізнесу, які підтримують національно-патріотичні сили”.
Слід сказати, що заяву Історичного клубу “Холодний Яр” на захист українського мецената Володимира Сапи підтримали відомі українські діячі, письменники, художники, науковці, музиканти, співаки, екологи, юристи, підприємці, правозахисники, юристи, журналісти, лікарі, студенти, разом понад 120 осіб. Нагадаємо прізвища деяких з них.
Підтримали Володимира Сапу письменники Роман Коваль, Юрій Винничук, Іван Малкович, Дмитро та Віталій Капранови, Алла Тютюнник, Олекса Різників, Ірина Калинець, заступник голови Національної спілки письменників України Василь Шкляр, лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка Ігор Калинець та Василь Голобородько, Олексій Кацай, Олег Гуцуляк; журналісти Лідія Титаренко, Ростислав Мартинюк, Роман Чайка, Олексій Редченко, Валерій Семиволос, редактор газети “Літературна Україна” Сергій Козак, головний редактор Незалежного культурологічного журналу “Ї” Тарас Возняк, видавець журналу “Українське мистецтво” Віктор Хоменко,  Заслужений журналіст України Олександр Крамаренко, головний редактор ТРК “Високий Вал” Олег Головатенко, головний редактор газети “Сіверщина” Василь Чепурний, Степан Вінярський, Роксолана Свято; народні депутати України Олесь Доній та В’ячеслав Кириленко, депутат Київської обласної ради Євген Жовтяк; політологи Ігор Семиволос, Ігор Марков, Олександр Палій, правозахисники Василь Овсієнко, Олесь Шевченко та співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров; єпископ ІОАНН, керуючий Черкаською єпархією УПЦ Київського Патріархату та благочинний м. Прилук та Прилуцького району УПЦ КП Віталій Юрочко; доктор економічних наук Людмила Шульгіна, доктор медичних наук Ігор Герич, доктор філологічних наук Павло Михед, доктор технічних наук Ігор Шелевицький, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, доктор фізико-математичних наук Роман  Черніга, кандидат географічних наук Ігор Смаль, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович; завідувачка кафедри міжнародного права Національного університету “Києво-Могилянська академія” Мирослава Антонович, кандидати юридичних наук Олександр Северин та Олена Шостко, адвокат Іван Макар, юрист Юрій Сидоров з Москви, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка Звенислава Калинець-Мамчур, кавалер ордена княгині Ольги Ірина Магрицька; історики Ольга Мазуренко, Юрій Юзич, Ольша Шарапа, заслужені артисти України кобзарі Тарас Компаніченко, Тарас Силенко і Василь Литвин, скульптори Віктор Крючков та Дмитро Бур’ян, Заслужений діяч мистецтв України Сергій Архипчук, художниці Антоніна Литвин та Стефанія Шарабура, заслужені художники України Валентин Сірий, Микола Теліженко та Олександра Теліженко, музиканти Орест Криса та Віктор Морозов, лідер гурту “Тартак” Сашко Положинський, лідер рок-ватаги “ДельТора” Євген Янкевич, Лідер гурту “Своєрідне” Микола Гордічук; підприємці Владислав Кириченко, Сергій Куцан, Орест Стець; завідувач філії “Холодний Яр” Національного історико-культурного заповідника “Чигирин” Богдан Легоняк, голова Луганського обласного товариства “Меморіал” Юрій Єнченко, голова Львівської обласної організації політичної партії “Громадянська позиція” Олег Мацех, голова Асоціації Українок Грузії ім. Олени Теліги Ольга Метревелі, голова Львівської обласної організації СОУ Володимир Тимчук, голова Криворізького МО ВУТ “Просвіта” Микола Коробко, керівники середньої ланки ВО “Свобода” Олег Куцин,  Андрій Міщенко, Андрій Маляс, Костянтин Лубенцов, Андрій Кужель та багато інших людей.
Боротьба за волю Володимира Сапи не завершено. Запрошуємо небайдужих 9 жовтня у с. Мельники Чигиринського району Черкаської області, де буде відкрито пам’ятник Юрію Горлісу-Горському, хорунжому Армії УНР, авторові знаменитої книги спогадів “Холодний Яр”. Цей пам’ятник збудував благодійник з Черкас Володимир Сапа, який продовжує перебувати під арештом.
Чекайте анонсів про цю подію.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Koval_r@ukr.net