Три дороги.
Мабуть, мої найулюбленіші дороги в Україні – понад Дніпром на правому березі. Найулюбленіші їхні шматки – від Трипілля до Канева, від Чигирина до Світловодська і від Чортомлика до Нової Каховки. Проїхав по всіх трьох. Три дороги – три задоволення! 
Бабусі.
Мені так подобаються бабусі, які сидять влітку вздовж дороги зі своїм товаром – овочами, фруктами, ягодами… Вони, в більшості своїй, такі світлі, відкриті, аж хочеться їх обіймати. Я знаю, що коли я повз них проїжджаю, їм дуже кортить, щоб я біля них зупинився. Але я рідко зупиняюся, бо в мандрах мені їхні продукти не потрібні, а вдома я дуже рідко щось готую. Зрештою, я навіть не зупиняюся, якщо мені чогось хочеться – якогось там яблука чи груші. Знаєте чому? Бо ті бабусі, в більшості своїй, сидять групками і я не можу наважитися купити щось в однієї, а в усіх купити не зможу. От і їду, дурний, без яблука на зубах… 
Цікаво мені тільки – хто ж нас усіх годуватиме, як усі ті бабусі повмирають?
Написи.
Дорогою трапляється багато цікавинок. Одна із традиційних – це різні написи, вивіски або реклами. В цій поїздці зустрілися мені продуктовий магазин “Іскушеніє”, та дві реклами, які здивували своєю абсурдністю. Перша: “Японская кухня в рєстаранє “Украіначка”; друга: “Фешн-клуб “Муравєйнік” – піва “Козєл”, прасмотр футбольних матчєй, живая музика, караоке”. Але переможцем цього туру став напис, зроблений синьою фарбою на дошках стіни спеціального навісу для зберігання сіна: “Сита скотина – багата країна”! Особливо тішить те, що той напис зроблений в такому місці, де його мало хто побачить, крім господаря. Але ж коли хтось таки побачить випадково, як я, наприклад, то неодмінно потішиться! 
Два музеї.
Давно планував відвідати історічний музей імені Дмитра Яворницького в Дніпропетровську. Нарешті відвідав і його, і музей-садибу Яворницького, який знаходиться неподалеку. В історичному найбільше сподобався зал, присвячений козацькій добі – зрештою, це й не дивно, але і в інших залах є багато цікавого. Відвідання другого музею збагатило мене новими знаннями, двома книжками та долученням до чогось вищого. Раджу всім.
“Дніпро”.
Був на футболі “Дніпро” – “Металіст”. Матч виявився цікавим, напруженим і несподіваним. Дніпропетровська команда програла, і я вже нескромно думаю, чи то, часом, не я виявився для них таким “нефартовим”? Зрештою, не про команду я хотів написати, а про вболівальників. Не найважливіший матч в історії “Дніпра”, а стадіон майже повний. Підтримка – дуже потужна. Фанатським секторам особлива повага – не втрачали наснаги навіть у найскладніші для улюбленої команди моменти. А мене ще питають, чому я симпатизую футбольним фанатам. А от тому! Хоча, звичайно, не без “нюансів”: одна дівчинка неподалік від мене так матюкала суддю, що аж я ніяковів…
Камінь.
Їхав у гарному настрої – чудові краєвиди, гарна музика, я усміхнений. Раптом у лобове скло прилітає доволі великий камінь, лишаючи помітний слід від свого візиту. Мій гарний настрій одразу кудись подівся. Куди подівся? Чому? Так, це неприємно, але ж я лишився той самий, музика та ж гарна, краєвиди ті ж чудові… То чому наше моральне так залежить від матеріального? Зрештою, я гарний настрій доволі швидко відновив, та все ж… Питання лишилося…
Кам’янська Січ.
Кажуть знаючі люди, одна із двох, які лишилися незатопленими. Власне, від самої Січі вже давно нічого немає – є лише кілька козацьких хрестів та могила кошового отамана Костя Гордієнка. Щось там намагаються відновити, часом проводять розкопки, часом збираються козаки чи волонтери, але все те, як і всюди, не дасть відчутного результату, поки не буде потужної державної пітримки. Тим часом вода Каховського моря поступово підмиває береги, руйнуючи те, що варто було би зберегти – як не для себе, то хоча б для нащадків.
Я ж цього разу заїхав на Січ не працювати – один в полі не воїн – а трохи перепочити. Трохи побродити, трохи “помедитувати” – помилуватися водою і скелями, подивитися в зоряне небо, подихати степовим повітрям, послухати шум вітру, сюрчання комах та спів пташок, і набратися позитивної енергії. Думаю, мені це вдалося…
Медведівка.
Довкола неї дуже гарно і багато всього цікавого та історичного. Однак, як показало спілкування з двома молодими медведівцями, місцева молодь не те, що не знає історії свого рідного краю, але нею і не цікавиться. На прощання пообіцяли мені, що почитають “Холодний Яр”… Забув їм ще “Чорного Ворона” порекомендувати…
Їхав тими місцями, бачив усю ту красу, згадував про всі ті історії та легенди й думав, які б цікаві фільми можна було про все те знімати! Але хто ж це зробить і коли?! Знову росіяни? “Ну што, гайдамакі, паложим голави за Русь-матушку?!”… “Атлічнимі казакамі билі Пєтька да Васька Чючюпакі – в сєдлє, как врослиє сідєлі, вражескіє голави с плєча рубілі, а уж пєсні пєлі – всє дєвкі плакалі!”… А мо’ – американці? “Ґоунта енд Залізн’як – камін сун!”…
Де той Гонта? Де той Залізняк? Може вже час?
Питання для роздумів.
Не раз я вже про це думаю, але відповіді не знаю. Може хто з фахівців зможе прокоментувати? А думаю я – чи так вже нам потрібні всі ті гідтоелектростанції на Дніпрі? Кажуть, деякі з них працюють самі на себе. Натомість, через них під водою заховані величезні пласти нашої історії та культури й унікальні частинки нашої природи. От я і хотів би знати – наскільки можливо було би повернути Дніпро у своє русло, спустити штучні моря, відкрити знову Пороги, Великий Луг, Січі козацькі? Чи можливо це і чи доцільно? Чи не призведе це до якихось екологічних катастроф і чи зможе згодом відновитися те, що було втрачено внаслідок затоплення? Чекаю на фахові відповіді.
і ніякі то не дрібнички;)
Привіт, Сашко. На скільки я знаю, ширина Запорізької Дніпрогес на дні сягає 40 метрів. Технічно її неможливо прибрати, бо хвилею затопить Запоріжжя. Що маємо, те маємо.
ага мій район першим піде під дно
Можливо усе. По метру над рівнем моря за кожен рік. Тобто, за 40 років Дніпрогес, а відкрити Великий Луг – за 15 років (Каховське водосховище).
Симпатия к фанатам днепра? ну ну….
http://www.youtube.com/watch?v=EhPBLOknOoI&feature=player_embedded днепр металлист избиение болельщиков (версия АНТ)
Ну, я ж кажу – є нюанси. Але, з іншого боку, і фанати є різні, і ситуації. Я, наприклад, не наважився б ні їхати в чуже місто, як фанат, ні бити інших фанатів. Бо я – боягуз. А вони – ні.
Сашко лобове стікло у твоєї машини трісло??
Трохи.
Хе-хе, Світловодськ на зв”язку))
Користуючись нагодою хотів запитати: обкладинку для О.М. робив традиційно Архітектор, як і обіцяв ( http://tartak.com.ua/noviny/2008/veresen/tartak-teper-bez-di-dzheja.phtml )?
До речі, я тоді в бінго його бачив, шкода, що він не погодився потанцювати на сцені))
Ні, Віталик робив свої варіанти, але мені вони не сподобалися.
Він вже не має часу і натхненя займатися цим з повною віддачею. 
Сашко, от подумай хіба в української спільноти не вистачає соціальних проблем? Люди бідують, а ти мрієш Дніпро в своє русло повернути. Спустися на землю. Такі роздуми називають шароващиною.
Ні, шароварщиною називають інші речі. А мої роздуми стосуються історії, культури, екології та економіки – дуже актуальні для сучасної України питання.
Сашко про Буча-Чаку не згадав
Щодо ГЕС, фахової відповіді не дочекаєтесь, але, що краєм вуха чув про Канівську та Київську ГЕС – то повороту назад немає, хоча б через залягаючі на глибині наслідки Чорнобиля.
Наслідки Чорнобиля теж не вічні. Як і дамби.
Треба буде в музей Яворницького сходити, надихнув
Тільки потренуйся гопак танцювати. Прийдеш – зрозумієш, про що я…
Гарно пишеш…
Дякую!
до цього допису не знав, що пишеш.
в неті як правило читаю багато, але не великими шматками, а тут зловив себе на непідробному бажанні прочитати все.
приємно )
Так тут все невеликими шматками…
І мені приємно, що все! 
ах, так і хочеться тими шляхами проїхати, до Холодного Яру, Січі, понад Дніпром… шкода, що я так далеко, аж у Львові! але все ж так хочеться в саме серце України!!!!!
Серце України – воно всюди…
так-так, Запоріжжя не виживе, лівий берег так точно і Хортиця теж, тобто зруйнуєтья колиска українського козацтва…тому сенсу в цьому немає
PS:ти би знав, яка у нас паніка була у місті, коли дівчинка-екстрасенс передвіщала руйнування ДніпроГЕСу, але на щастя все минулося..)
Не виживе – якщо одночасно рвонути, як зробили відступаючі енкаведисти в 1941-му. А якщо поступово?
Привіт, Сашко!
А я тебе бачів в дніпропетровському музеї. Я був там з дружиною, ходили вкотре дивитися на Керносівського ідола.
Ти завжди лякаешся коли тебе впізнають?
Я не став тебе переслідувати, бо це якось не по людськи.
Дівчина з якою ти був завжди така зашифрована?
Я не лякаюся, а ніяковію. Про дівчину не знаю – я з нею вперше був у музеї.
Життя зкладається з дрібничок.
А кому потрібні ті пласти нашої історії та пам’ять про хлопців які лягали на шаблю за землю та народ?Тим людям які їздять на автомобілях з № ВР і тим хто крутить фінансовим світом України (і не тільки) в них свої плани на життя,про те тільки своє а не народу.Перевівся козак в зажерлового переветня.
А залишилась купка патріотів (той стержень який не зводиться) який хоче, а йому зась.Але дійсно треба триматись купки,щоб вона росла і щось робити для наших мрій…
Слово “купка” в даному контексті мені не дуже подобається…
Все життя живу біля дороги… Хоча через її безпосередню близькість до будинку мої пухнасті улюбленці живуть не довго
Та все-одно чомусь люблю її… Ці так давно знайомі Столичне шосе – Старообухівська траса – містечко з дуже красивою набережною Українка – наші села… І наші бабусі – точнісінько як Ви, Сашко, й описали! Ви ж далеко від домівки, все-таки зупинилися б біля однієї, захопили б щось свіженьке і корисне собі в дорогу (чи гостинчика друзям), воно ж усе домашнє, наше українське, вирощене з любов’ю 
Сашко, а Вам уже довелося відвідати музей Трипільської культури у Трипіллі?
Не раз там бував – і сам ходив, і друзів водив…
Музей цікавий, але я не вірю, що ті великі глечики могли так добре зберегтися… 
Майже впевнена, що Сашко сам потім розмістить це посилання на своїй сторінці. Але поки до того прийде час:
http://www.day.kiev.ua/307248
Смачного!
Розмістив…
Ото якби ж я була чоловіком, із задоволенням би також сама помандрувала, помедитувала!:)
А так самій якось страшнувато їхати, хоча й шалено кортить!:)
Тож заздрю Вам по-білому.:)
Так не сама – збери компанію!
О, а від Чортомлика до Каховки вздовж правого берегу Дніпра їдете? То маєте проїздити і моє рідне село Дудчани!
(Перша балка з заливом на шляху до Берислава (бо потмы ще дві гарні балки з дамбою є біля Милового))
Проїздив – і не раз.
Шановний самозванець, ви не Сашко Положинський, судячи хоча б зі стилю написання. Хватить дурити відвідувачів і підставляти поважну людину.
А це до кого?! І чим стиль написання видає неповажно людину?
http://www.mukachevo.net/ua/news/view/28112-сашко-положинський:-«закарпаття-–-дуже-непростий-регіон»
Недавно був у Закарпатті, і так лазив по нету шукав інфо і ось таку тему надибав
Щодо каменя. Причиною зміною настрою не є сам камінь, а те, що ти про його “візит” подумав. Якщо це був знак пошани до тебе чи прояв симпатії – то одне, коли ж ні – вибачай!
Реакції хоч програмуються з дитинства, але ми здатні самі ними керувати. Якщо заповзямося!
Та воно так ляпнуло, що важко було не подумати! Ще й потім слід від того ляпу всю дорогу маячив перед очима!
Хто автор блогу? Цікаво
Ну не потрібно забувати, що водосховища виконують до того ж функцію щось на зразок “відстійників”, без яких русло давним-давно замулилось.
Просто з самого початку була ідея безглузда – на затоплених чорноземах (а зараз до того ж на історично-рекреаційному потенціалі) можна було “зробити” стільки кіловат годин енергії, що весь каскад здався би ялинковою гірляндою по потожності. Але дивлячись зараз на “гуляючі” ниви Полтавщини, подібна думка заходить в нікуди і починаєш розуміти що нехай хоч ГЕСи працюють допоки можуть…
Саша, гадаю, що практично всі українці із захватом читали твої книжки. Це було б круто, 100%!
Ой, Сашко, як ти мене порадував! На душі так радісно, позитивно і в одночас такий приємний спокій). Я почала читати твої “мемуари” трошки не послідовно: ззаду наперед чи з переду назад, вже не зрозумію…..але почала читати три дні тому і так крокую по черзі)))і завжди посміхаюсь, читаючи. А найприємніше читати про Чигиринщину! Я нескажу, що вироста в патріотичній сім’ї, але я б сказала в “дуже українській”…мої бабусі виросли в Медведівці, і я сама провела дитинство в цьому прекрасному місці, знаю всі (майже) закутки історичних місць, де які поховання були, з бабусених слів! Моя бабуся не дивлячись на свої 70, пам’ятае багато віршів Шевченка , і не раз я в її руках бачила старий потертий Кобзар, і сльози на очах коли вона цитує : “Зайнялася Смілянщина, хмара червоніє, а найперше Медведівка, небо нагріває.”
Любов до нашої землі і про козацьке минуле у мене з дитинства. Такі книжки як “Холодний Яр” Горського, “Богдан Хмельницький” Старицького, Загребельний , дивляться з полиць на мене з дитинства! Бабуся і мама ось недавно перечитали “Залешенець”, мабуть вже й моя черга пришла….а після прочитаного тут , і відео з автотопробігу ” Холодний Яр”, дуже велике бажання взяти книжку в руки!
Бере мене гордість за моє знання(може не таке досконале і всебічне), бо як ти виразився: “місцева молодь не те, що не знає історії свого рідного краю, але нею і не цікавиться”…
Дякую за такі приємні розповіді, і головне позитивні)))буду крокувати далі по твоїй сторінці))