Три дороги.
Мабуть, мої найулюбленіші дороги в Україні – понад Дніпром на правому березі. Найулюбленіші їхні шматки – від Трипілля до Канева, від Чигирина до Світловодська і від Чортомлика до Нової Каховки. Проїхав по всіх трьох. Три дороги – три задоволення! 
Бабусі.
Мені так подобаються бабусі, які сидять влітку вздовж дороги зі своїм товаром – овочами, фруктами, ягодами… Вони, в більшості своїй, такі світлі, відкриті, аж хочеться їх обіймати. Я знаю, що коли я повз них проїжджаю, їм дуже кортить, щоб я біля них зупинився. Але я рідко зупиняюся, бо в мандрах мені їхні продукти не потрібні, а вдома я дуже рідко щось готую. Зрештою, я навіть не зупиняюся, якщо мені чогось хочеться – якогось там яблука чи груші. Знаєте чому? Бо ті бабусі, в більшості своїй, сидять групками і я не можу наважитися купити щось в однієї, а в усіх купити не зможу. От і їду, дурний, без яблука на зубах… 
Цікаво мені тільки – хто ж нас усіх годуватиме, як усі ті бабусі повмирають?
Написи.
Дорогою трапляється багато цікавинок. Одна із традиційних – це різні написи, вивіски або реклами. В цій поїздці зустрілися мені продуктовий магазин “Іскушеніє”, та дві реклами, які здивували своєю абсурдністю. Перша: “Японская кухня в рєстаранє “Украіначка”; друга: “Фешн-клуб “Муравєйнік” – піва “Козєл”, прасмотр футбольних матчєй, живая музика, караоке”. Але переможцем цього туру став напис, зроблений синьою фарбою на дошках стіни спеціального навісу для зберігання сіна: “Сита скотина – багата країна”! Особливо тішить те, що той напис зроблений в такому місці, де його мало хто побачить, крім господаря. Але ж коли хтось таки побачить випадково, як я, наприклад, то неодмінно потішиться! 
Два музеї.
Давно планував відвідати історічний музей імені Дмитра Яворницького в Дніпропетровську. Нарешті відвідав і його, і музей-садибу Яворницького, який знаходиться неподалеку. В історичному найбільше сподобався зал, присвячений козацькій добі – зрештою, це й не дивно, але і в інших залах є багато цікавого. Відвідання другого музею збагатило мене новими знаннями, двома книжками та долученням до чогось вищого. Раджу всім.
“Дніпро”.
Був на футболі “Дніпро” – “Металіст”. Матч виявився цікавим, напруженим і несподіваним. Дніпропетровська команда програла, і я вже нескромно думаю, чи то, часом, не я виявився для них таким “нефартовим”? Зрештою, не про команду я хотів написати, а про вболівальників. Не найважливіший матч в історії “Дніпра”, а стадіон майже повний. Підтримка – дуже потужна. Фанатським секторам особлива повага – не втрачали наснаги навіть у найскладніші для улюбленої команди моменти. А мене ще питають, чому я симпатизую футбольним фанатам. А от тому! Хоча, звичайно, не без “нюансів”: одна дівчинка неподалік від мене так матюкала суддю, що аж я ніяковів…
Камінь.
Їхав у гарному настрої – чудові краєвиди, гарна музика, я усміхнений. Раптом у лобове скло прилітає доволі великий камінь, лишаючи помітний слід від свого візиту. Мій гарний настрій одразу кудись подівся. Куди подівся? Чому? Так, це неприємно, але ж я лишився той самий, музика та ж гарна, краєвиди ті ж чудові… То чому наше моральне так залежить від матеріального? Зрештою, я гарний настрій доволі швидко відновив, та все ж… Питання лишилося…
Кам’янська Січ.
Кажуть знаючі люди, одна із двох, які лишилися незатопленими. Власне, від самої Січі вже давно нічого немає – є лише кілька козацьких хрестів та могила кошового отамана Костя Гордієнка. Щось там намагаються відновити, часом проводять розкопки, часом збираються козаки чи волонтери, але все те, як і всюди, не дасть відчутного результату, поки не буде потужної державної пітримки. Тим часом вода Каховського моря поступово підмиває береги, руйнуючи те, що варто було би зберегти – як не для себе, то хоча б для нащадків.
Я ж цього разу заїхав на Січ не працювати – один в полі не воїн – а трохи перепочити. Трохи побродити, трохи “помедитувати” – помилуватися водою і скелями, подивитися в зоряне небо, подихати степовим повітрям, послухати шум вітру, сюрчання комах та спів пташок, і набратися позитивної енергії. Думаю, мені це вдалося…
Медведівка.
Довкола неї дуже гарно і багато всього цікавого та історичного. Однак, як показало спілкування з двома молодими медведівцями, місцева молодь не те, що не знає історії свого рідного краю, але нею і не цікавиться. На прощання пообіцяли мені, що почитають “Холодний Яр”… Забув їм ще “Чорного Ворона” порекомендувати…
Їхав тими місцями, бачив усю ту красу, згадував про всі ті історії та легенди й думав, які б цікаві фільми можна було про все те знімати! Але хто ж це зробить і коли?! Знову росіяни? “Ну што, гайдамакі, паложим голави за Русь-матушку?!”… “Атлічнимі казакамі билі Пєтька да Васька Чючюпакі – в сєдлє, как врослиє сідєлі, вражескіє голави с плєча рубілі, а уж пєсні пєлі – всє дєвкі плакалі!”… А мо’ – американці? “Ґоунта енд Залізн’як – камін сун!”…
Де той Гонта? Де той Залізняк? Може вже час?
Питання для роздумів.
Не раз я вже про це думаю, але відповіді не знаю. Може хто з фахівців зможе прокоментувати? А думаю я – чи так вже нам потрібні всі ті гідтоелектростанції на Дніпрі? Кажуть, деякі з них працюють самі на себе. Натомість, через них під водою заховані величезні пласти нашої історії та культури й унікальні частинки нашої природи. От я і хотів би знати – наскільки можливо було би повернути Дніпро у своє русло, спустити штучні моря, відкрити знову Пороги, Великий Луг, Січі козацькі? Чи можливо це і чи доцільно? Чи не призведе це до якихось екологічних катастроф і чи зможе згодом відновитися те, що було втрачено внаслідок затоплення? Чекаю на фахові відповіді.