Київ – місто велике.
Довго я планував ці мандри. І план був такий: збираюся їхати десь на місяць, тому пакую речі на всі випадки концертів та відпочинку; перед виступом на “Форт.Місії” їду до Луцька; в Луцьку лишаю багаж, їду на “Форт.Місію” і повертаюся назад; в Луцьку збираю друзів і всією дружною компанієї виїжджаємо кудись на озера; після відпочинку на прекрасних волинських озерах їду в Одесу на концерт; після Одеси мандрую назад на Західну Україну, відвідуючи друзів та родичів у різних місцях; потім, можливо, відвідую табір Діми Мухіна в Криму та повертаюся до Києва.
І ось, із такими глобальними планами, виїжджаю! На Луцьк з собою маю забрати двох товаришів: учасника нашої команди на БУМі – Сашу Сосовського і свого найдавнішого друга – Сашу Мірошника. З Мірошником ми знайомі, страшно сказати, вже майже 35 років – жили колись в одному дворі, не раз їздили разом до піонерського табору “Будівельник”, й з дитинства підтримуємо наші дружні стосунки.
Саша Сосовський навчається в Києві й мешкає в районі площі Перемоги. Спочатку заїжджаю за ним і потім ми вже разом їдемо за Сашком Мірошником та його сином Дімою на Оболонь. Однак розміри Києва й наявність мобільного зв’язку дещо жорстоко зі мною пожартували. Поки ми доїхали до Оболоні, я отримав кілька повідомлень, які суттєво змінили мої плани ще до того, як я почав їх реалізовувати. Виявилося, що між “Форт.Місією” та концертом в Одесі “Тартак” матиме ще один виступ в Запоріжжі – тож мій відпочинок на озерах з друзями дитинства накривається. А після концерту в Одесі треба буде їхати на Київ, тож і мандри Західною Україною ставляться під питання.
До Луцька я, звичайно, поїхав. Але ця невеличка історія гарно показує, чому я не люблю розповідати про свої плани. Просто щоб потім не розповідати, чому вони не здійснилися. 
Закопчений виступ.
Перед виступом на “Форт.Місії” я лежав на готельному ліжку й дивився футбол. Німеччина вигравала в Аргентини з рахунком 4:0 – думаю, навряд чи хтось очікував такого результату. Особисто мені подобалися обидві команди, але, як не дивно, від першої гри на Чемпіонаті, німецька Збірна стала моїм справжнім фаворитом, хоч ніколи раніше за німців я не вболівав. Постукали в двері – нарешті принесли давно замовлену піцу. Перші слова хлопця, який її приніс: “О, Сашко! Не очікував тебе побачити!”. Моя чесна відповідь: “О, я теж не очікував побачити тебе!”. Такий собі діалог незнайомих людей… 
На “Форт. Місію” зі Львова я їхав в компанії двох приятелів – Ігора та Саші. Вони знімають кліпи, роблять татуювання та їздять на мотоциклах. А ще постійно потрапляють в різні історії, які мені всю дорогу й оповідали. Ось одна з них.
Зупинилися хлопці на автозаправці й зайшли до кав’ярні, щось перекусити та випити кави чи чаю. Раптом бачать – загорівся Ігорів мотоцикл (щось там десь масло протікало, те місце заткнули ганчіркою, а вона й загорілася – зрештою, причина значення не має, головне, що все закінчилося щасливо). Хлопці кинулися той вогонь гасити, а люди на заправці та в кав’ярні, як побачили, що сталося, кинулися врозтіч – хтось залишив їжу недоїдженою, хтось авто не дозаправив. Тим часом, чи Ігор, чи Саша – один з двох, а хто саме, я не знаю – просить в працівників заправки вогнегасник. А працівники вогнегасника не дають, бо, цитую, “він новий”! )) Потім спробували у прибиральниці вихопити відро з водою, а вона вчепилася двома руками та кричить: “Свого відра не дам, якесь інше шукайте!”…
Зрештою, вогонь той якось загасили і автозаправка з усіма працівниками та клієнтами лишилася неушкодженною, але ситуація з відром та вогнегасником є дуже показовою…
З чого для мене почалася “Форт.Місія”? Як це часто буває на таких фестивалях – з труднощів проїзду. А як проїхали, то довго шукали місце, де припаркуватися. Ще й міліція, як це часто в нас буває, замість того, щоб допомагати, тільки вносила безлад і створювала перешкоди. Зрештою, якийсь міліціонер таки розібрався в ситуації та посприяв тому, щоб я не запізнився на наш виступ.
Мені дуже сподобалося місце. Хоч самого Форту я не встиг побачити, але наша сцена була розташована в центрі своєрідної чаші, дном якої був досить таки великий майданчик для активної публіки, а на схилах довкола стояли намети та горіли вогні. От ті вогні й стали причиною того, що в перші хвилини на сцені мене мало не знудило. І публіка зустрічала прекрасно, і звук був дуже непоганим. А от свіжого повітря не було. Горіли десятки, а то й сотні багать, на більшості з них, очевидно, щось варили або смажили, і цей, вибачте, смердючий дим не піднімався вгору, а стелився по землі, заповнюючи собою весь прострір перед сценою та на ній. За виступ я так просмердівся тим димом, що сам собі нагадував якусь копчену рибину, які часто висять на придорожніх ятках.
І ось ця “копчена рибина” впродовж всього виступу не лише стрибала й танцювала по сцені, а й періодично пірнала із неї на голови ні в чому не повинних людей. Ну, не зміг я собі відмовити у цьому задоволенні! На великих фестивалях рідко таке трапляється, що між сценою та глядачами немає жодних загород, тому публіка стоїть вже просто під сценою. От я і розстрибався, ще й, дурний, заохочував стрибати інших. Публіка після цього заохочення як повалила на сцену, так довелося її потім просити більше не робити цього, бо музикантам на сцені місця не лишалося. ))
Наприкінці ми з глядачами поставили своєрідний рекорд. Я стрибнув людям на голови і вони мене дві з половиною хвилини носили на руках і передавали на руки одне одному. Вокаліст гурту “Тартак” пішов по руках? Нічого дивного! Робить він це досить часто і 90 кг – це не 120. Але й не 60, хочеться зауважити… Та, як би там не було, ходити ось так по руках аж так довго мало кому з артистів вдається – не лише в Україні, я думаю…
Ось так я похизувався, а щоб вже остаточно одягнути собі корону, запропоную ще й відео – в кінці писання.
Страшні соні.
Між Львовом та Запоріжжям відстань чималенька, та й дорога не найкращої якості. А я їду не поспішаючи – від друзів до друзів, роблю зупинки, щоб перепочити і приємно поспілкуватися. Перша така зупинка була на Дністрі, де мій товариш Влад Кириченко (про якого я вже розповідав у “Витримав паузу” від 14-го травня, 2010) з двома компаньйонами – Миколою та Ігорем – будує котеджі, вирощує дерева та приймає друзів. Я до нього туди частенько приїжджаю – коли просто по дорозі, коли просто відпочити.
Зустрілися ми на під’їзді – в кількох кілометрах вище по Дністру. Там Влад з Ігорем купували копчений сир в якогось господаря. Сир виготовляється в страшних антисанітарних умовах, але смачний, зараза! Мені він одразу нагадав мене самого після виступу на “Форт.Місії”, тільки я сподіваюся, що мене батьки колись “виготовляли” не в сараї між курником та нужником. Та бог з ними – з умовами! Сир був смачний і ще до вечері ми немало його з’їли – хто з пивом, а хто і з “пепсі”. Я – з “пепсі” – отакі у мене збочені смаки!
Вечеря була класною! І їжа – смачна, і компанія – чудова! Крім мене, Влада, Ігора та Миколи, було ще двоє наших приятелів, які приїхали з іншого боку Дністра, – Гатило та Сергій Іванович (про яких я теж розповідав у “Витримав паузу”). Їли, пили і багато говорили. Говорили про різне. Про сумне, про серйозне, про кумедне, але все – про цікаве. Наприкінці розмова якось сама по собі перейшла на різні страхи – розповідали хто який найбільший жах у житті переживав, щось там про нічних “чорних клобуків”, чортів та якусь “чупакабру”.
Наслухався я тих страшилок і пішов собі в ліжко. Хлопці пішли ще в сауну, але я сауну люблю тільки після катання на сноуборді, а просто за компанію паритися не було ні сил, ні бажання. Ото лежу я собі в ліжку – за звичкою, трохи перед сном читаю. Раптом чую – за дверима якісь дивні звуки. Так, як ніби хтось так швидко-швидко перебігає з місця на місце і трохи так, ніби, як чи підсміюється, чи стогне. Я знаю, що в хаті я один… Да дворі вже глуха ніч і темінь… Одразу полізли згадки про всі ті страхи, яких щойно наслухався… Так трохи, скажу я вам, моторошно стало – не те, щоби вкляк, але морозом по шкірі обсипало…
Після першого переляку намагаюся примусити себе мислити раціонально. Перша думка – хлопці жартують. Потім думаю, що хлопці навряд чи змогли би так тихенько підкрастися, щоб потім несподівано створити всі ці дивні звуки. Потім подумалося, може якогось кота закрили в сусідній кімнаті і він так проситься, щоб його випустили? Встав, вийшов у сусідню кімнату – немає там жодного кота! Знову ліг, знову почав читати і знову почалися дивні моторошні звуки… І лише тоді я згадав, що в цій хаті мешкають під стріхою маленькі симпатичні мишки-соні! Оце вони мене й налякали, а не так вони, як усі ті розмови, що велися за столом напередодні. Все, майже як у дитячій байці про вовка, коли хлопчик злякався мишки, бо вона також сіра…
Книга – найкращий подарунок!
Я часто читаю книги видавництва “Темпора”. Вони і цікаві, і завжди гарно оформлені, та і є в “Темпорі” люди, які мені завжди щось порекомендують, а то й подарують. Не так давно я прочитав книгу цього видавництва “Спомини Запорожця”. Це спогади учасника визвольних змагань Никифора Авраменка про життя на українських землях в першій чверті минулого століття та про події, свідком яких йому довелося побувати. Книга має цікаву долю, як і той, хто її написав, пройшла багато випробувань і врешті вийшла друком та ще й у країні, якій і присвячена.
Никифор Авраменко, крім усього іншого, пише багато цікавого про Запоріжжя, про Хортицю, про Пороги. До того ж, за фахом він – військовий інженер, тому в книзі є кілька цікавих карт і схем, зроблених автором. Я попросив, щоби пару таких книжок мені привезли на концерт до Запоріжжя і одну з них я подарував директорові Національного заповідника “Хортиця” Максимові Остапенку.
Вже коли я Максимові передав книгу, він її проглянув і сказав, що там є карта Хортиці, якої він раніше ніколи не бачив, а вони на Хортиці збирають усі існуючі карти, тож щойно колекція отримала гідне поповнення. Пізніше, через кілька днів, Максим надіслав мені повідомлення, що в книзі є багато цікавих даних і фактів, про які раніше ніхто не знав. Ось так я опосередковано доторкнувся до науки і тепер ще й цим перед вами хизуюся!
Багняне “море”.
Концерт влітку в Одесі – так рідко випадає таке щастя! А коли в Одесі є люди, які готові надати тобі у вільне користування свою дачу на морі – щастя автоматчно подвоюється! Я не наважився нехтувати таким щастям, бо хоч море влітку – це купи людей на пляжі, але ж я не на пляжі, а на дачі. Лежиш собі в холодочку, читаєш “Пригоди Бравого Вояка Швейка”, виданих смачнющою мовою в “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, дихаєш морем – чим не розкішний відпочинок?
Та зараз не про це. Дача була на морі, але не на самісінькому березі, а трохи далі. Так, що повітря – морське, море з балкону видно, але не чутно. Однак, трапляються в житті цікаві несподіванки. Якби я часто їздив на море, то я може і здивувався б, але оскільки я там буваю рідко, то нічого дивного не побачив у тому, що мій перший в житті приїзд на морську дачу супроводжувався неймовірною зливою. Більше того, ця злива поновлювалася, практично, щодня, тому навіть найпекучіше сонце не встигло б висушути ту здоровенну баюру, на яку перетворилася грунтова дорога під вікнами нашої дачі.
І хоч дороги там давно не лишилося, бо вона, метрів на тридцять в один та інший бік від нашого балкону, була вкрита чималеньким шаром води, змішаної з багном, там все одно змушені були їздити машини. Як вони там проїжджали – для мене це нерозгадана загадка. Але вони якось таки проїжджали там з певною періодичністю, і тоді в калюжі підіймалася невеличка хвиля, яка билася о фундамент паркану нашої дачі, і аж дуже нагадувала шум моря, якого так не вистачало для повно кайфу!
І ще одна приємна несподіванка з Одеси. На нашому концерті була одна пара, яка навмисно приїхала з Миколаєва. Виявилося, що ці хлопець і дівчина познайомилися чотири роки тому на концерті “Тартака” в Миколаєві та з того часу разом. “Тартак” єднає серця, чи не так?
Мудрість фортечних мурів.
Ніколи ще не був у Білгороді-Дністровському, тому вирішив скористатися нагодою і з’їздити подивитися на його, як мені сказали, найбільшу в Україні фортецю. Звісно, трохи мене підвело знання місцевої географії, а то б я може на цю поїздку і не наважився б! Я в тих місцях ніколи не був, а на моїй автомобільній карті так намальовано, що здається, ніби Білгород-Дністровський, як і багато інших міст України, розташований на обох берегах великої річки. А значить і мости через цю річку в місті мають бути. Однак виявилося, що місто це знаходиться на протилежному від мене березі й ведуть до нього лише дві дороги довкола Дністровського лиману – північна і південна.
Туди мені довелося їхати південною – це через Затоку. А там така біда, що міст вузенький, машин багато, а з обох боків мосту – пляжні місця, безліч людей, яким постійно потрібно переходити через дорогу. Як результат – багатокілометрові корки в обох напрямках, і найгірше те, що коли вже в’їхав на дорогу до мосту, то плюнути на все і розвернутися ти вже не можеш.
Не дивно, що назад я надумав вертатися вже північною дорогою. Але, як то кажуть, не з моїм щастям! Я успішно доїхав до прикордонного посту (а переїзд через Дністер по цій дорозі проходить вже майже на кордоні з Молдовою) і там мені повідомили, що повінь змила дорогу, тож мушу знову вертатися на Затоку. Пощастило ще, що на зворотньому шляху корок на мості був значно меншим, а потім їхав вздовж Дністра – через Овідіополь, Роздільну, а далі – на Балту, Гайворон, Умань, і все це чудові місця та прекрасні краєвиди.
До речі, як їхати тією дорогою, то дуже легко орієнтуватися по вулиці Леніна. Якщо їдеш по Леніна (тобто, як не важко хдогадатися, – ленінським шляхом), то значить правильно їдеш. Лише в одному з містечок, здається, Овідіополі, намагалися змінити вулицю Леніна на вулицю Шевченка, але чомусь усіх табличок замінити так і не вдалося. Вийшла така собі вулиця Леніна-Шевченка. В таких умовах не видався дивним і великий жовто-синій (чи синьо-жовтий – кому як подобається) прапор біля пам’ятника Леніна в центрі міста. Оце воно наше сучасно-українське “і-нашим-і-вашим”…
Так, щось я відволікся. А збирався ж написати про Білгород-Дністровський. Не буду детально описувати, як я годину кружляв по ньому в пошуках потрібної дороги, бо таблички там розвішані не надто логічно і не завжди там, де потрібно. Головне, що дорогу я таки знайшов і фортецю побачив.
Особливо вразили мене глибоченні рови – як їх колись долали солдати нападника?! Зараз рови мають досить таки мальовничий і мирний вигляд, лише стрілами літають численні стрижі, які пооблаштовували собі гніздечка у стінах рову та фортеці. Але якщо уявити, що я – солдат, який зараз мусить через цей рів якось перебратися та той край, щоб потім ще й видертися на стіну – дрижаки б’ють і навіть приблизно не бачу, як би я міг це зробити!
А загалом фортеця, має гарний туристичний потенціал, але, як це завжди у нас буває, знаходиться в доволі занедбаному стані й вимагає не лише потужних капітальних вкладень, але й дбайливого господаря та якогось більш творчого підходу до організації свого повсякденного життя. Натомість, в день моїх відвідин, у фортеці було доволі людно. Демонтовували сцену від концерту чи навіть фестивалю, який проходив тут за день до того. По стінах вешталися купки школярів та молоді, кільканадцять сімейних пар активно фотографувалися в різних місцях фортеці.
Та одній зі стін сидять двоє хлопців – схоже, що місцевих, років по п’ятнадцять кожному, з пляшкою пива на двох. Особливості фортечної акустики дозволяють чути їхню розмову навіть не прислухаючись. “Знаєш, чєво я хачю? Хачю с табой как-нібудь класна набухацца! Ми і тагда нєплоха набухалісь”… В іншому місці кілька молодих людей голосно розмовляють з явним акцентом, який прийнято називати “московським”. Один кричить до іншого: “Я толька што понял какая у мєня мєчта! Я мєчтаю пасцать на еті стєни!”…
Ось такі мрії та бажання сучасної молоді. І на цьому слові – бувайте здорові! Може ще щось колись напишу. Гарного вам літа!
