Сашко Положинський

…Щоб зрозуміти, що саме і з яких причин відбувається в Україні сучасній. Достатньо більш-менш близько познайомитися з перебігом Українських визвольних змагань 1917-1921 рр. – і більшість речей здаються зрозумілими та, перепрошую, закономірними.

Я, на жаль чи на щастя, прочитав багато різної літератури на цю тему. Це й твори сучасних дослідників, які займаються вивченням історії України вказаного періоду, і спогади учасників тих подій – людей різних таборів та рангів, і щоденники очевидців. Звісно, я не є фахівцем і є людиною доволі упередженою, що не могло не відобразитися на моєму сприйнятті отриманої інформації. Але, разом з тим, я маю право на свою власну точку зору – хай може і помилкову. В будь-якому випадку, я бачу багато схожого в тому, що відбувалося в Україні тоді, із тим, що відбувається в Україні зараз. І це дає мені змогу робити для себе якісь певні висновки, про які я вже не раз згадував у деяких своїх публічних виступах або в інтерв’ю.

Передумови.

Як і сучасна Незалежна Україна, Українська Народна Республіка виникла лише після того, як отримала “зовнішній імпульс”.  Перша світова війна, революції в Росії, а потім і в деяких інших країнах Європи, спонукали до дій українців, які все ніяк не наважувалися думати і діяти самостійно. Так, були передумови, були рушійні сили, було збурено маси, але Центральна Рада, як і Верховна Рада УСРС, дуже довго не наважувалася на проголошення Незалежності. І оця невпевненість, як тоді, так і зараз – є помітною ознакою діяльності української влади.

Керівництво.

Українське керівництво, яким би воно не було – чи то Центральна Рада Грушевського і Винниченка, чи то Гетьманат Скоропадського, чи Директорія Петлюри – не вирізналася ні одностайністю всередині себе, ні у чіткості формулювань зовнішніх курсів.  Складається враження, що українські керівники завжди більше опікувалися власними ідеями та переконаннями, більше дбали про свій, як тепер кажуть, імідж, ніж про інтереси держави, та, в більшості випадків, перебували у якомусь своєму власному ілюзорному світі, а не у світі тогочасних українських реалій. А коли надходило прозріння (якщо, звісно, надходило), то ставалося це занадто пізно, коли момент втрачено, можливості не використано і все таке інше. Результатом краху ілюзій, як правило, ставав відхід від справ, демонстративна образа на тих, хто не зрозумів і не підтримав, і доволі таки небідна еміграція куди-небудь закордон, але закордон цивілізований.

Політика.

Політичних партій та рухів тоді, як і зараз, було дуже багато. Всі вони між собою конкурували, що і ставало причиною незлагодженості дій, конфліктів, сутичок, а часто і збройного протистояння. Не вміли і не вміють наші партії об’єднуватися довкола однієї простої ідеї – ідеї існування українського народу і держави. Бо перш за все їх цікавило – а на якій політичній платформі то все існуватиме? І якщо платформа була не та, яку би хотів бачити той чи інший політичний діяч, то він радше погодиться на відсутність існування взагалі, ніж існування на іншій платфомі.

Посадовці.

Судячи з усього, принцип призначення людей на відповідальні державні посади в Україні за дев’яносто непростих і трагічних років зовсім не змінився. Призначаю того, кого вважаю “своєю людиною” – кума-брата-свата, або однопартійця, або того, кого кум-сват-брат порекомендував, або того, хто мені таку хвалу виспівує, що піддати сумніву його професійні якості та патріотизм мені просто совість не дозволяє. Як результат – справжні фахівці, люди порядні, відповідальні, високопрофесійні та патріотично налаштовані, дуже часто не мали доступу до посад, на яких би принесли максимальну користь своїй молодій державі, були від таких посад усунені, а то й просто знищені. Натомість, хаос в роботі, слабка організація, зловживання службовим становищем та, навіть, відверті крадіжки, були звичним явищем у молодій Українській Республіці. Були і є.

Показуха.

Прикметною ознакою української влади різних рівнів так само була і є показуха. Влада мусить справляти враження! Своїм зовнішнім виглядом, своїми палкими промовами, розкішним авто або фаетоном, почетом, супроводом або охороною, бездарними, але таким “щирими” виставами, урочистими молебнями, святковими парадами або концертами, пам’ятниками та нагородами, брехнею, декораціями чи дифірамбами у пресі – байдуже чим, аби тільки не власними досягненнями, не реальними здобутками та перемогами!

Населення.

Після нетривалого національно-патріотичного піднесення наступила звична апатія. З одного боку до цього спонукали бездарні дії нової української влади, з іншого боку – впливи різних неукраїнських сил та ідеологій, з третього – війна, розруха, хаос і постійні зміни діючої влади. В переважній більшості, населення України просто хотіло жити добре. Так, може би і непогано було, якби це була своя власна українська держава, але краще, щоб просто добре – і байдуже з ким та в якій державі, аби у свої хаті та на своїй землі. Воювати більшість людей не хотіла, але зброю здавала неохоче. Однак якщо вже за зброю хапались, то войовничого запалу часто вистачало лише на час безпосередньої небезпеки власному життю та добробуту. Минала загроза – минав і запал. Як результат – трохи згодом мільйони людей і зброю здали, і життя або добробут втратили.

Мова.

Основна маса населення питаннями мови не переймалася. Балакалося собі та й балакалося – хто як звик і вмів, так і говорив. Натомість, на політичному рівні мова могла бути ознакою симпатій до влади та державного устрою, або причиною для конфліктів чи спекуляцій. Розмовляєш російською? Значить або за “єдіную нєдєлімую”, або за “красних комісаров”. Говориш українською? Значить “самостійник”, “мазепинець”, “петлюрівський бандит”. Одна й та сама людина, залежно від оточення та обставин, могла змінювати російську на українську та навпаки, щоб продемонструвати свою лояльність до тієї чи іншої влади,  викликати довіру і відкинути будь-які підозри стосовно власної персони.

Патріотизм.

Патріотизм навряд чи був аж надто масовим явищем в Україні, та й там, де він був, кожен сприймає і сприймав патріотизм лише власного зразка. Можна говорити, що Грушевський, Виниченно, Скоропадський, Петлюра, Махно, Григор’єв, Петрушевич, Липинський, Донцов і багато-багато інших, відомих і невідомих, українців вважали себе патріотами України або окремих її частин. Але цей їхній окремий патріотизм кожного так і не зміг стати одним великим спільним патріотизмом, який би об’єднав всі внутрішні сили України в боротьбі з зовнішніми ворогами. Більше того, патріотизм часто ставав причиною для внутрішніх непорозумінь і конфліктів, коли, наприклад, галичани та наддніпрянці починали “мірятися” хто з них більш свідомий патріот. Нічого не нагадує?

Сусіди.

Жоден із ближчих і дальших “сусідів” України не підтримав її ні морально, ні матеріально, якщо не бачив у цьому власної вигоди. Всі тимчасові союзи, які укладалися з Україною, порушувалися одразу ж після того, як припиняли бути вигідними протилежній стороні. Росія – і червона, і біла – вважала Незалежну Україну своїм ворогом і вела із нею відкриту війну. Польща, порушивши умови Версальського договору, захопила Галиччину, не надавши їй навіть прав автономії. Пізніше Польща, на недовгий час, стала союзником УНР, однак зрадивши у найбільш скрутний для України момент, підписавши мирну угоду з Радянською Росією. Румунія в доволі невеликій кількості продавала Україні зброю, амуніцію та медикаменти, але до того підступно захопила частину Української території – Буковину. Німеччина та її союзники єдині визнали Українську Державу, але зробили це лише зі стратегічних міркувань в непростих умовах останньої фази Першої світової війни. Німецька військова сила підтримувала в Україні владу гетьмана Скоропадського, але мала за це неабиякий зиск від поставок з України продовольства та сировини. Натомість, це дало привід Англії, Франції та США не лише відмовити Україні у визнанні, але й запровадити повну економічну ізоляцію України. І навіть у розпал епідемії тифу ці країни створювали перешкоди для діяльності Міжнародного Червоного Хреста та постачанню медикаментів. Економічні санкції проти України були скасовані лише після того, як Червона Армія розгромила війська Денікіна. Але на той момент підтримка західних держав уже не могла врятувати Незалежну Україну.

Висновки.

Звичайно, це лише побіжний і не дуже фаховий огляд. Але, як би там не було, аналогії між життям України в 1917-1921 рр. і станом справ у сучасній Україні є більш, ніж очевидними. Аналізуючи ці подібності, та враховуючи той факт, що тодішня Українська Держава програла боротьбу за своє існування, можна зробити висновок, що сучасна Україна має шанс на майбутне, як самостійної держави, лише за таких умов:
чітке домінування власних державних інтересів у внутрішній та зовнішній політиці;
аполітична і відповдальна влада, яка забезнечує інтереси держави та народу на всіх рівнях свого функціонування;
об’єднання усіх сил суспільства – наукових, творчих, матеріальних тощо – навколо ідеї забезпечення існування Незалежної Української Держави і захисту інтересів кожного її громаднина.

Звісно, все це занадто узагальнено, і, мабуть, дуже недосконало. Та потрібно не лише знати, що робити, але й знати як. Я поки не знаю. Якщо знатиму – напишу. А може щось і зроблю, якщо матиму таку можливість. Натомість, я закінчую своє чергове писання. Сподіваюсь, воно не виглядає дуже наївним та смішним, одночасно може бути цікавим і корисним хоч для когось. Я мав бажання це написати – я написав. Що далі з цим робити – читати, не читати, поширювати, критикувати, дискутувати – вирішувати вам. А я поки своє діло зробив…

This entry was posted on четвер, червня 24, 2010 at 02:34 and is filed under Новини. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.