Сашко Положинський

Кілька років я носився з проектом телевізійної програми, в якій би глядачам пропонувалося знайомство з новими або маловідомими музичними колективами України. Програма мала поєднати у собі елементи живого концерту і ток-шоу – таким чином глядач не лише б слухав музику, але й знайомився би з думками інших людей стосовно почутого, серед яких були би прихильники колективу, фахівці музичної індустрії та журналісти. Разом з тим, глядач міг би побільше дізнатився і про самих музикантів, про їхню історію, ідеологію, стилістку тощо…

Тоді я пропонував свій проект різним телеканалам і нікого він не зацікавлював. Нарешті, в 2004-му році керівництво каналу “М1″ заявило про своє бажання реалізовувати мій проект на практиці, щоправда, з іншою назвою та з дещо видозміненою концепцією. Так, на основі компромісного поєднання моїх ідей з ідеями та баченням керівника каналу “М1″ Олександра Асаулюка, народилася “Свіжа Кров на каналі М1″.

Якийсь час ми витратили на те, щоб знайти спонсора. на жаль, потенційних спонсорів не цікавила нова українська музика, тому канал вирішив реалізовувати проект “Свіжа Кров” власними силами. Для цього проект ще дещо підкоригували, щоб максимально зменшити його бюджет. Після цього раптом намалювався спонсор, але дорожчим проект від того вже не став. Зрештою, важливо було, що “Свіжа Кров” таки стартує – хай і в доволі спрощеному варіанті. Я був ведучим, а учасники були такими, що за них не те, що не соромно, а завдяки їм проектом можна пишатися. І я, до речі, пишаюся! “С.К.А.Й.”, “Роллікс”, “Димна Суміш”, “Ю-РА”, “Бажана”, “Н-Три”, “Бабурка”, “Аутсайд”, “Гуцул Каліпсо”, “Причаман”, “Фарбований Лис”, “Холодне Сонце”, “Флайzzzа”, “Перкалаба”, “Помаранч”, “Горгішелі” – впевнений, нам вдалося зібрати все найкраще, що було тоді в новій українській музиці, з того, що не було доступним широкому загалу.

Наш проект набув розголосу і, гадаю, дав непоганий імпульс для подальшого розвитку кожного з учасників та всієї української музики взагалі. На жаль, тоді, хоч ми й готувалися до продовження зйомок, відзняти новий цикл програм “Свіжа Кров” нам не вдалося. Та минуло п’ять років і раптом я дізнаюся, що “М1″ запускає другий проект програми “Свіжа Кров”! Звичайно, я дуже сподівався, що мене запросять бути ведучим, але виявилося, що і зміст, і форма “Свіжої Крові – 2″ суттєво відрізняється від того, що ми колись робили у першій “Свіжій Крові”. За таких умов і для мене місця на сцені, в якості ведучого, не знайшлося.

Скажу відверто, мені було неприємно усвідомлювати, що проект, який колись почався з моїх ідей та з моєї енергії, продовжує своє існування без мене. Тим більшим було моє здивування, коли мені несподівано запропонували стати одним із членів журі! Якби мені довелося вибирати, я би все ж таки вибрав місце ведучого – це мені й ближче, і приємніше. Однак місце в суддівській раді такого проекту – це і прояв поваги, і тягар відповідальності. Та, як не крути, це ще й чудова нагода не лише взяти участь у проекті, який так чи інакше вважаєш своїм, не лише можливість посвітити своєю мармизою в екрані, але й шанс поближче познайомитися з новою музикою України, поспілкуватися з молодими музикантами і, певною мірою, поділитися з ними досвідом.

Брехати не буду – не всі музиканти були молодими і багато хто з ним міг би поділитися досвідом і зі мною. Багатьох я знав особисто, багатьох чув раніше, але багато було всього нового і незнайомого. Було кілька приємних відкриттів. Були складнощі з вибором. Були непрості роздуми, кому з двох віддати свій голос у тому чи іншому поєдинку. Наразі, ми відзняли лише частину програм, і хто може стати переможцем нової “Свіжої Крові” я ще навіть приблизно не знаю. Але точно знаю, що я готовий порекомендувати всім, кого цікавить те, що відбувається з новою музикою в Україні.

Отож, рекомендація перша. Якщо вам цікава нова музика, яка існує, твориться і розвивається в Україні – раджу з 9-го липня розпочати регулярний перегляд програми “Свіжа Кров на каналі М1″. Звісно ж, не все вам сподобається – бо музика там представлена дуже різноманітна – але багато нового і цікавого ви для себе точно відкриєте, як уже відкрив для себе я.

І друга рекомендація. Якщо серед ваших знайомих є талановиті музиканти, які не знають, що зі своєю музичною талановитістю робити, порадьте їм почати підготовку но наступного проекту “Свіжа Кров”. В умовах, коли “Червона Рута” ледь жевріє, коли “Перлини Сезону” вже який рік поспіль не знаходять можливості провести свій фестиваль, коли в більшості ефірів правлять бал “фабрики сатани”, це чи не єдина можливість зробити кілька кроків угору для молодої хорошої музики. Для цього треба тільки знайти можливість більш-менш якісно записати кілька своїх найкращих пісень та навчитися їх максимально якісно виконувати наживо. Бо є у менеі велика надія, що “Свіжа Кров – 3″ також не за горами!

29 червня о 17:00 в київській книгарні Є (вул. Лисенка 3, станція метро Золоті Ворота) творчий загін іменки Російсько-Українські Словники r2u.org.ua запрошує на зустріч однодумців.

По-перше, що таке r2u.org.ua? Якщо Ти, шановний Читаче, вперше чуєш про цю сторінку, тоді в двох словах кажучи, це – Невичерпна Криниця Знань у питанні Українського Мовотвору. Порівняно з цією потугою мій скромний набуток – дитяча забавка, укус комарика ) Справа, яку започаткували і втілюють укладачі r2u.org.ua без зайвих перебільшень – Титанічна!

Якщо ж докладніше, то Російсько-Українські Словники – це добірка тих спалених і розстріляних мовних напрацювань і знахідок, які наші мовознавці започаткували, розробили і встигли навіть оприлюднити на папері та запустити в обіг у 1920-1930 роках. Цю добу справедливо вважають розквітом Українського Словотвору, позаяк тоді було здійснено стрімголовий стрибок у витворенні Питомо Українських термінів, по-суті, в усіх напрямках природничих наук.

Ще доволі донедавна увесь той словотворчий набуток можна було вважати назавжди втраченим для Мови, але становище врятувала сучасна Електронна Доба, бо саме за неї з’явилася можливість врятувати спалені Книги: сьогодні достатньо бодай одного збереженого примірника словника на папері де-будь у світі – як відразу з’являється можливість його очислити, перевести в електронний вигляд, оприлюднити і множити в такій подачі донесхочу.

Власне, це і зробила творча ватага з r2u.org.ua. Ба! вони пішли ще далі. Мало того, що ці Умнічки врятували спалене і зробили його загально доступним! Вони ще значно спростили, а головне – зробили цікавішим пошук потрібного слова, відповідника чи перекладу, і завдяки їхнім старанням, здавалося б нудне копирсання у купі товстезних словників перетворилося на захопливу електронну гру: спробуйте зайти на цю іменку і задати у пошук, наприклад, таке – *осмок – і подивіться, що вистрибне )

Вичерпні відомости про саму зустріч, про зворотній зв’язок із затійниками – можна знайти за цією ланкою.

Ознайомитися з переліком Словників з великої букви, які викладені на Р2У і серед яких Ти, Чительнику, можеш здійснювати цікавий пошук – тут.

А ось за цією пóсилкою можна знайти добірку цікавущо-пізнавальних статей як і про розстріляний та знищений Український Словотвір, так і про теперішній мовотворчий досвід Ісляндської, Французької, Турецької, Норвезької, Грецької та инших мов.

Тож прохання при нагоді (а головне – за наявності бажання) підтримати цю вістку у який-будь можливий спосіб. Ну а заразом і взяти собі іменку Російсько-Українських Словників на щоденне озброєння – копицю корисного собі там може знайти працівник будь-якої галузі )

Юрко Зелений.

…Щоб зрозуміти, що саме і з яких причин відбувається в Україні сучасній. Достатньо більш-менш близько познайомитися з перебігом Українських визвольних змагань 1917-1921 рр. – і більшість речей здаються зрозумілими та, перепрошую, закономірними.

Я, на жаль чи на щастя, прочитав багато різної літератури на цю тему. Це й твори сучасних дослідників, які займаються вивченням історії України вказаного періоду, і спогади учасників тих подій – людей різних таборів та рангів, і щоденники очевидців. Звісно, я не є фахівцем і є людиною доволі упередженою, що не могло не відобразитися на моєму сприйнятті отриманої інформації. Але, разом з тим, я маю право на свою власну точку зору – хай може і помилкову. В будь-якому випадку, я бачу багато схожого в тому, що відбувалося в Україні тоді, із тим, що відбувається в Україні зараз. І це дає мені змогу робити для себе якісь певні висновки, про які я вже не раз згадував у деяких своїх публічних виступах або в інтерв’ю.

Передумови.

Як і сучасна Незалежна Україна, Українська Народна Республіка виникла лише після того, як отримала “зовнішній імпульс”.  Перша світова війна, революції в Росії, а потім і в деяких інших країнах Європи, спонукали до дій українців, які все ніяк не наважувалися думати і діяти самостійно. Так, були передумови, були рушійні сили, було збурено маси, але Центральна Рада, як і Верховна Рада УСРС, дуже довго не наважувалася на проголошення Незалежності. І оця невпевненість, як тоді, так і зараз – є помітною ознакою діяльності української влади.

Керівництво.

Українське керівництво, яким би воно не було – чи то Центральна Рада Грушевського і Винниченка, чи то Гетьманат Скоропадського, чи Директорія Петлюри – не вирізналася ні одностайністю всередині себе, ні у чіткості формулювань зовнішніх курсів.  Складається враження, що українські керівники завжди більше опікувалися власними ідеями та переконаннями, більше дбали про свій, як тепер кажуть, імідж, ніж про інтереси держави, та, в більшості випадків, перебували у якомусь своєму власному ілюзорному світі, а не у світі тогочасних українських реалій. А коли надходило прозріння (якщо, звісно, надходило), то ставалося це занадто пізно, коли момент втрачено, можливості не використано і все таке інше. Результатом краху ілюзій, як правило, ставав відхід від справ, демонстративна образа на тих, хто не зрозумів і не підтримав, і доволі таки небідна еміграція куди-небудь закордон, але закордон цивілізований.

Політика.

Політичних партій та рухів тоді, як і зараз, було дуже багато. Всі вони між собою конкурували, що і ставало причиною незлагодженості дій, конфліктів, сутичок, а часто і збройного протистояння. Не вміли і не вміють наші партії об’єднуватися довкола однієї простої ідеї – ідеї існування українського народу і держави. Бо перш за все їх цікавило – а на якій політичній платформі то все існуватиме? І якщо платформа була не та, яку би хотів бачити той чи інший політичний діяч, то він радше погодиться на відсутність існування взагалі, ніж існування на іншій платфомі.

Посадовці.

Судячи з усього, принцип призначення людей на відповідальні державні посади в Україні за дев’яносто непростих і трагічних років зовсім не змінився. Призначаю того, кого вважаю “своєю людиною” – кума-брата-свата, або однопартійця, або того, кого кум-сват-брат порекомендував, або того, хто мені таку хвалу виспівує, що піддати сумніву його професійні якості та патріотизм мені просто совість не дозволяє. Як результат – справжні фахівці, люди порядні, відповідальні, високопрофесійні та патріотично налаштовані, дуже часто не мали доступу до посад, на яких би принесли максимальну користь своїй молодій державі, були від таких посад усунені, а то й просто знищені. Натомість, хаос в роботі, слабка організація, зловживання службовим становищем та, навіть, відверті крадіжки, були звичним явищем у молодій Українській Республіці. Були і є.

Показуха.

Прикметною ознакою української влади різних рівнів так само була і є показуха. Влада мусить справляти враження! Своїм зовнішнім виглядом, своїми палкими промовами, розкішним авто або фаетоном, почетом, супроводом або охороною, бездарними, але таким “щирими” виставами, урочистими молебнями, святковими парадами або концертами, пам’ятниками та нагородами, брехнею, декораціями чи дифірамбами у пресі – байдуже чим, аби тільки не власними досягненнями, не реальними здобутками та перемогами!

Населення.

Після нетривалого національно-патріотичного піднесення наступила звична апатія. З одного боку до цього спонукали бездарні дії нової української влади, з іншого боку – впливи різних неукраїнських сил та ідеологій, з третього – війна, розруха, хаос і постійні зміни діючої влади. В переважній більшості, населення України просто хотіло жити добре. Так, може би і непогано було, якби це була своя власна українська держава, але краще, щоб просто добре – і байдуже з ким та в якій державі, аби у свої хаті та на своїй землі. Воювати більшість людей не хотіла, але зброю здавала неохоче. Однак якщо вже за зброю хапались, то войовничого запалу часто вистачало лише на час безпосередньої небезпеки власному життю та добробуту. Минала загроза – минав і запал. Як результат – трохи згодом мільйони людей і зброю здали, і життя або добробут втратили.

Мова.

Основна маса населення питаннями мови не переймалася. Балакалося собі та й балакалося – хто як звик і вмів, так і говорив. Натомість, на політичному рівні мова могла бути ознакою симпатій до влади та державного устрою, або причиною для конфліктів чи спекуляцій. Розмовляєш російською? Значить або за “єдіную нєдєлімую”, або за “красних комісаров”. Говориш українською? Значить “самостійник”, “мазепинець”, “петлюрівський бандит”. Одна й та сама людина, залежно від оточення та обставин, могла змінювати російську на українську та навпаки, щоб продемонструвати свою лояльність до тієї чи іншої влади,  викликати довіру і відкинути будь-які підозри стосовно власної персони.

Патріотизм.

Патріотизм навряд чи був аж надто масовим явищем в Україні, та й там, де він був, кожен сприймає і сприймав патріотизм лише власного зразка. Можна говорити, що Грушевський, Виниченно, Скоропадський, Петлюра, Махно, Григор’єв, Петрушевич, Липинський, Донцов і багато-багато інших, відомих і невідомих, українців вважали себе патріотами України або окремих її частин. Але цей їхній окремий патріотизм кожного так і не зміг стати одним великим спільним патріотизмом, який би об’єднав всі внутрішні сили України в боротьбі з зовнішніми ворогами. Більше того, патріотизм часто ставав причиною для внутрішніх непорозумінь і конфліктів, коли, наприклад, галичани та наддніпрянці починали “мірятися” хто з них більш свідомий патріот. Нічого не нагадує?

Сусіди.

Жоден із ближчих і дальших “сусідів” України не підтримав її ні морально, ні матеріально, якщо не бачив у цьому власної вигоди. Всі тимчасові союзи, які укладалися з Україною, порушувалися одразу ж після того, як припиняли бути вигідними протилежній стороні. Росія – і червона, і біла – вважала Незалежну Україну своїм ворогом і вела із нею відкриту війну. Польща, порушивши умови Версальського договору, захопила Галиччину, не надавши їй навіть прав автономії. Пізніше Польща, на недовгий час, стала союзником УНР, однак зрадивши у найбільш скрутний для України момент, підписавши мирну угоду з Радянською Росією. Румунія в доволі невеликій кількості продавала Україні зброю, амуніцію та медикаменти, але до того підступно захопила частину Української території – Буковину. Німеччина та її союзники єдині визнали Українську Державу, але зробили це лише зі стратегічних міркувань в непростих умовах останньої фази Першої світової війни. Німецька військова сила підтримувала в Україні владу гетьмана Скоропадського, але мала за це неабиякий зиск від поставок з України продовольства та сировини. Натомість, це дало привід Англії, Франції та США не лише відмовити Україні у визнанні, але й запровадити повну економічну ізоляцію України. І навіть у розпал епідемії тифу ці країни створювали перешкоди для діяльності Міжнародного Червоного Хреста та постачанню медикаментів. Економічні санкції проти України були скасовані лише після того, як Червона Армія розгромила війська Денікіна. Але на той момент підтримка західних держав уже не могла врятувати Незалежну Україну.

Висновки.

Звичайно, це лише побіжний і не дуже фаховий огляд. Але, як би там не було, аналогії між життям України в 1917-1921 рр. і станом справ у сучасній Україні є більш, ніж очевидними. Аналізуючи ці подібності, та враховуючи той факт, що тодішня Українська Держава програла боротьбу за своє існування, можна зробити висновок, що сучасна Україна має шанс на майбутне, як самостійної держави, лише за таких умов:
чітке домінування власних державних інтересів у внутрішній та зовнішній політиці;
аполітична і відповдальна влада, яка забезнечує інтереси держави та народу на всіх рівнях свого функціонування;
об’єднання усіх сил суспільства – наукових, творчих, матеріальних тощо – навколо ідеї забезпечення існування Незалежної Української Держави і захисту інтересів кожного її громаднина.

Звісно, все це занадто узагальнено, і, мабуть, дуже недосконало. Та потрібно не лише знати, що робити, але й знати як. Я поки не знаю. Якщо знатиму – напишу. А може щось і зроблю, якщо матиму таку можливість. Натомість, я закінчую своє чергове писання. Сподіваюсь, воно не виглядає дуже наївним та смішним, одночасно може бути цікавим і корисним хоч для когось. Я мав бажання це написати – я написав. Що далі з цим робити – читати, не читати, поширювати, критикувати, дискутувати – вирішувати вам. А я поки своє діло зробив…

Так можна назвати інтерв’ю, яке сьогодні опублікував сайт “Антипедагогіка”.

Якщо цікаво дізнатися про деякі мої шкільні секретики, читайте тут – http://antipedagogika.com/?p=3879

…Викладаю цю інформацію, але це саме той випадок, коли краще пізно, ніж ніколи.

Нічого казати не буду – просто тисніть на це посилання і самі зрозумієте, до чого я веду - http://bit.ly/b3u8ZB

П.С. От я!… Переплутав вихідні – думав, що фестиваль проходить в ці дні, а виявилося, що в наступні. Так що, виходить, не так вже й “ПРОСТО В ОСТАННІЙ МОМЕНТ”…

Якщо у ваших цьоголітніх відпочинкових планах ще є вільні місця, то заповнити їх може допомогти наступна інформація!

Мій БУМ-івський товариш Діма Мухін (із команди Севастополя) щороку організовує в Криму літній молодіжний табір. З 25-го червня почне роботу сайт www.real-camp.com, в якому буде докладна інформація про табір – де, коли, для кого і на яких умовах. Там, на сайті, буде відбуватися і реєстрація учасників, тож подальшу інформацію шукайте там, якщо буде цікаво. Я ж просто пропоную вашій увазі невеличкий промо-ролик, а далі ви вже самі вирішуйте… З Дімою Мухіним…

…Вибачення!

Прошу вибачити мене за брехню, або, висловлюючися більш дипломатично, за “недостовірну інформацію”!

Приводів для цих вибачень маю аж два.

По-перше, як мене поінформували, одне із двох інтерв’ю, викладених мною на цій сторінці під заголовком “ЩОБ ДОБРО НЕ ПРОПАДАЛО!”, таки надрукували. Щоправда, мене про це забули повідомити. Це те, що виглядає, як бліц-оптування, і яке, як виявилося, таки було опубліковано на сторінках журналу “Країна”.

По-друге, я поки так і не приєднався до акції “Лента За Лентою”, хоч і щиро планував це зробити. Але вчасно це зробити не встиг, потім якось підзабулося, а ще пізніше я просто охолонув, як не соромно в цьому зізнаватися. Справа в тому, що за останніх кілька тижнів я побував у багатьох місцях України – і їздив, і пішки ходив – й за весь цей час я побачив лише двох людей з національними стрічками. Але було це на акції протесту в Києві, тому наявність цих стрічок на грудях може сприйматися, як показовий вияв.

Однак, це моє друге вибачення ніяк не означає, що я зовсім відмовився від підтримки акції “Лента За Лентою”. Ото хай тільки мені якась та “лента” попадеться в руки – я вже знатиму, що я з нею робитиму!

Зателефонував якось до мене Сергій “Сірий” Притула і сказав, що в мене скоро день народження. Я про це й сам знав, але не знав, що про це знає і Сергій, тож це стало для мене приємним сюрпризом. Сірий запропонував відзняти невеличкий спеціальний ролик, для програми “Підйом”, в якій він є одним із ведучих. Ідея, організація, сценарій і натхнення – Сергія Притули, день народження – мій. У ролику задіяні відомі й невідомі громадяни України, а ще в ньому є трошки казковості та доброти.

http://community.livejournal.com/lenta_ua/28764.html

За цим посиланням люди збираються на флеш-моб стосовно підтримки харків*ян у їхній боротьбі за парк Горького.

Так називається журнал, в новому номері якого є інтерв’ю зі мною. Не думаю, що в ньому відкриваються якісь таємниці про мене, але ж воно є – то чому б про це не сповістити тут?

Якщо цікаво про що мова – журнал купувати не обов’язково. Інтернт-версія є тут: http://s-osvita.com.ua/content/view/519/1/