…Бо тривалий час не мав доступу до інтернету, а коли мав, то його лише на огляд пошти й вистачало.
А все тому, що знову трохи мандрував. А коли не мандрував, то інтернету знайти не міг. Бо в різних там інтернет-кафе я припинив працювати після того, як мені поштову скриньку зламали, а вай-фай в нас не всюди є. А якщо є, то не завжди він добре працює. А мобільному інтернету я поки не дуже довіряю, бо вже не раз був свідком того, як люди намагалися ним покористуватися, а в них нічого не виходило або виходило дуже погано – витрачені даремно гроші та нерви… 
Мандрівка моя почалася з виїзду на Хмельницький. Як це часто буває, виїхав значно пізніше, ніж планував, бо довго збирався. А збирався довго, бо набирав з собою купу різних речей, з врахуванням того, що поїздка планувалася на невизначений термін і за той час я мав займатися дуже різними справами, кожна з яких вимагає окремого обладунку. Не буду ж я землю копати і на сцені виступати в одному й тому ж одязі! 
Тож збирався виїхати пізнього ранку, а виїхав після обіду. До речі, тут одразу варто відзначити дві переваги він мандрування на власному авто. По-перше, можна речей з собою набирати скільки влізе – бери собі й те, що точно знадобиться, і щось про всяк випадок. По-друге, ти не прив’язаний до розкладу відправлення, тому квитки не пропадуть і ти нікого не підведеш своїм запізненням. Єдина прив’язка до часу, яку я мав – це початок моєї “дискотеки”. Але вона починалася доволі пізно й тому я міг їхати до Хмельницького спокійно, не поспішаючи – як і люблю.
В тому напрямку мені доводиться їздити доволі часто, тому дорога є і знайомою, і звичною. Особливо мені подобається шматок шляху від Житомира до Хмельницького. Є, звісно ж, кілька відрізків з горбками та ямками, але загалом асфальт непоганий, а ще – не дуже багато машин та чудові краєвиди. Річки, мости, скелі, ліси, поля, ставки… Чуднів, Любар, Старокостянтинів… Ці місця нерозривно пов’язані з історією Армії УНР, тут біль і гордість нашої боротьби за Україну. Так, це десь тут зрадив свою Армію отаман Волох і ясраво виявив свою слабодухість та некомпетентність отаман Петлюра, але й звідси почався славний Перший Зимовий Похід Армії УНР, який є однією з найгероїчніших сторінок нашої історії минулого століття.
До Хмельницького приїхав уже як стемніло. Зутрівся з давніми приятелями, з якими вже багато років не бачився, поселився у спеціально винайняту квартиру та пішов “на роботу”. Клуб “Матадор” ще малознайомий хмельничанам, бо почав свою роботу зовсім недавно. Та й не всім він буде до вподоби, бо розрахований лише на свою власну аудиторію. Там все дуже скромно, багато що поки навіть і недороблено, але головне в цьому клубі не внутрішня оздоба, а музика. Для музики там створені всі можливі умови. І хай місця в клубі зовсім небагато, але є і невеличка сцена для живих концертів, і дуже непогане ді-джейське обладнання, і досить потужна акустика, і місце для танців. І звучить там, переважно, те, чого, як правило, не почуєш по радіо в Україні. Такий собі альтернативний музичний клуб для своїх.
В клубі мені довелося якийсь час посидіти в заваленому різним мотлохом приміщенні, бо не хотів завчасно світитися на публіці, та й накурено дуже в клубі, що є, мабуть, його найбільшим мінусом. Сидячи в цій універсальній кімнаті, яка слугувала й офісом, і складом, і, як бачите, ВІП-гримеркою, я досить довго “насолоджувався” виступом гурту, який грав переді мною. Може грав і непогано, але оцінити цього я був не в стані, бо ставлюся доволі упереджено до гуртів, які грають, переважно, кавер-версії на чужі пісні та до музикантів, які виходять на сцену нетверезими. Звичайно, це їхня власна справа що грати і якими виступати, але ж я також маю право говорити про те, що мені не подобається.
Чесно кажучи, мені не зовсім зрозуміло, для чого було мене “розігрівати” вищезгаданим музичним колективом, та ще й так довго, але це справа організаторів, а серед публіки були люди, яким це подобалося. Зате мені це дало змогу трошки відчути атмосферу, яка зазвичай панує в “Матадорі”, та й трошки відновити практику роботи з ді-джейським пультом. Крім того, я вперше в житті крутив дискотеку з використанням комп’ютера і ай-пода, тому треба було трошки набити руку, щоб потім нічого не напартачити. Можу з гордістю сказати, що я не напартачив, як то кажуть, досвід своє зробив, грав я більше трьох годин і, здається, сподобалася ця “дискотека” не лише мені. Принаймні, організатор цієї авантюрної акції, який сам тривалий час пропрацював ді-джеєм не лише в Україні, але й у Європі, сказав, що виходить це діло в мене досить непогано і радив продовжувати. Тож принагідно сповіщаю, що я теж не проти продовжити це діло у власне, і не лише власне, задоволення, тож якщо будуть якісь конкретні пропозиції – маякуйте! Ну і я маякуватиму, якщо щось…
Втомлений і наскрізь прокурений приплентався до свого тимчасового притулку десь після четвертої ранку. Всі речі – провітрюватися на балконі, а сам – швиденько в душ і до ліжка. Однак, довго відсипатися не довелося – вже після шостої ранку мене розбудив дзвінок у двері. Це приїхав до Хмельницького мій друг Валерій Чоботарь, з яким ми мали їхати далі разом. Валерій, якого ще називають Гатилом, працює тренером з фрі-файту, але сам є не лише затятим спортсменом, а ще – козаком, патріотом, мрійником і аж занадто порядною людиною. Має загострене відчуття справедливості, через що ніяк не навчиться відміняти слово “треба” словом “хочу”. Щоправда, я намагаюся Валеру потрохи “перевиховувати” – вчу його відмовляти людям, які його тупо використовують. Хоча я й сам Валеру трохи експлуатую, але в нас із ним це відбувається взаємно: якщо Гатило сідає за кермо моєї машини, то я отримую вигоду від того, що він мене возить, а він отримує задоволення від того, що кермує. Власного авто Валера зараз не має, бо всі зароблені гроші витрачає на різні справи (про що я може розповім пізніше), але дуже любить сидіти за кермом. Тож коли ми їздимо кудись разом – а робимо ми це довлі часто – то я сиджу на місці пасажира і спокійно насолоджуюся краєвидами або просто дрімаю.
Однак з Хмельницького ми виїхали не зранку, а десь аж вже перед обідом. Заїхали на каву до Ірини Мерлені, та й трохи в неї загостювалися. З Ірою ми потоваришували в Аргентині, де разом знімалися у проекті БУМ. Вона саме приїхала до батьків у Хмельницький, тож гріх було не провідати її та, як виявилося, не лише попити кави, а ще й добряче попоїсти! Та найцікавішим виявилося спілкування. Іра показувала свої нагороди, розповідала де і як їх отримувала, показувала фотографії, розповідала дуже цікаві та повчальні історії з власного життя. І тут з’ясувалося, що я був знаоймий з Ірою особисто, але майже нічого не знав про її спортивні досягнення, а Валера, навпаки, – особисто познайомився вперше, але давно знає Ірину, як спортсменку, вболіває за неї та захоплюється її досягненнями. Я ж був дуже втішений не лише тим, що ми так гарно поспілкувалися, а ще й тим, що познайомив свого друга з Іриною, і це знайомство справило на нього таке надзвичайне враження.
Іра дійсно дуже вразила своєю енергією, своїм натхненням, з яким вона розповідала про свої перемоги та підготовку до них, в ній відчувалося стільки бажажння продовжувати працювати і перемагати! Валера мені потім сказав: “От би всім моїм хлопцям бути такими! Якби вони ставилися до своєї підготовки так, як Іра, якби в них було стільки бажання, наснаги та енергії, ми би таких результатів досягнули! От би їм у неї повчитися!”. Я цілком згоден. Але думаю, що й мені є чому повчитися в Іри Мерлені. 
З Хмельницького ми їхали на Чернівці. Коли їдеш цією дорогою і маєш час та натхнення, коли при цьому ще й приємна компанія та гарна весняна погода, то неможливо не заїхати до старого міста в Кам’янці-Подільському та до фортеці в Хотині. Тож і ми так зробили – прогулялися трошки, помилувалися, подихали старовиною та свіжим повітрям. Я в цих місцях буваю досить регулярно, тож маю змогу спостерігати зміни, які там відбуваються. І хоч у більшості випадків зміни дійсно свідчать про відбудову та реставрацію, про дбайливе ставлення і розвиток туризму, часом в око впадають і досить курйозні речі. Так, наприклад, у Кам’янці смішно було бачити на розкладках “Українські Сувеніри” якісь китайські цяцьки. А в Хотині, де повсюди висять таблички, які сповіщають, щось на зразок того, що “Хотинська фортеця є учасником програми Європейського культурного розвитку” (можливо і не зовсім так сформульовано, але щось близько до того – принаймні, слова “культура” і “Європа” там якось присутні), такий туалет, що з нього європейські туристи вилітали з неприхованим жахом.
В Чернівці ми їхали не просто так, а трохи попрацювати. Валерій родом з Чернівецької області – із дуже мальовничого села з не менш мальовничою назвою Червона Діброва. Вже багато років Гатило з друзями будують у рідному селі Січ. Будують власним коштом і власними силами, тому робота просувається не так швидко, як би хотілося. Але найпрекрасніше в Червонодібровській Січі те, що вона вже давно живе та активно працює, хоч і ще зовсім не добудована. Зараз на Січі готовими є тільки Брама, діюча дерев’яна Церква та літній Тренувальний Майданчик. Стоїть ще зведена Свілиця, в якій, однак, ще багато роботи по внутрішній та зовнішній оздобі. Ми ж ті кілька днів, що були на Січі, копали фундамент для майбутньої Їдальні, сортували та загострювали палі й почали ставити частокіл.
Копати землю й тягати колоди мені випадало й раніше, а от загострювати палі для частоколу довелося вперше. Робиться це сокирою, а я, чесно кажучи, не великий майстер теслярських справ. Перші, загостені мною палі, виглядали доволі кумедно, а то й жалюгідно. Куці, кривенькі, якісь такі ніби не впевнені у собі. Та з часом, коли я трохи набив уже руку, в мене виходило все краще й краще, а останніми зі зроблених я дозволив собі навіть трохи пишатися та хизуватися перед друзями. Воно й дісно, коли робиш реальні справи і можеш порівняти результат, починаєш розуміти задоволення від своєї праці, хай вона навіть доволі виснажлива і тяжка. От частоколом я поки похизуватися не можу – той шматочок, який нам вдалося встановити, показовм ніяк не назвеш. Але серед нас немає фахівців, немає в кого і де повчитися, тому до всього доходимо власним розумом та практичним досвідом. Тож чим далі, тим наш частокіл ставатиме все гарнішим і досконалішим – я в цьому переконаний на всі 100%!
1-2 травня ми провели в Унежі. Що це таке і чим воно живе можна почитати тут – http://www.unizh.com.ua/. Я вже був там на одному фестивалі та на одній волонтерці, а оце знову вирішив приїхати, щоб поспілкуватися та попрацювати. Працювати знову, як і на Січі, довелося на свіжому повітрі, однак і робота зовсім інакша, і компанія значно більша. Я особисто запросив кількох друзів, серед яких вже знайомий вам Гатило та письменник Павло Вольвач, а, крім нашої компанії, були там ще: один із ініціаторів створення Кузні Владислав Кириченко, бізнесмен Володимир Панченко, “вічний революціонер” Михайло Свистович і кілька десятків молодих людей з різних міст України. Різні люди займалися в Унежі різними справами. Особисто я “змайстрував” один лежак та одну лавку, брав участь у посадці кількох дерев, у викопуванні великої купи каміння та у викорчовуванні трьох бетонних стовпів. А ще послухав дуже пізнавальну лекцію Володимира Панченка про економічний націоналізм, ще прослухав лекцію Михайла Свистовича про методи ненасильницького опору, а потім брав участь у різних обговореннях, суперечках та дискусіях.
Добре мати багато друзів, приятелів і товаришів у різних місцях України! Коли ми, великою компанією, їхали з Унежа на Тернопіль, зупинилися дорогою біля села Джурин, що десь посередині між Бучачем та Чортковом. Наш приятель із Чорткова – Сергій Іванович – саме рибалив у тих краях, тож запросив нас на обід. Відпочили пару годив біля дуже гарного ставка в чудовій компанії ще й свіжезвареної смачної юшки поїли – чи це не справжнє задоволення?
Далі – Тернопіль, Кременець і рідний Луцьк. Кілька днів погостював у мами з татом і поїхав виступати. Концерти в Рівному та Костополі, а потім – знову в Луцьку. Кожний концерт особливий, кожний концерт інакший. В Рівному довелося переривати виступ через отруєння – було так погано, що я вже думав, що помру, сидячи на унітазі. Однак за пів години попустило, випив активованого вугілля й концерт закінчив уже майже зовсім здоровим. В Костополі ми виступали не вперше, але наш попередній виступ відбувався на площі, а не в клубі. Тепер можу сказати, що місцевий клуб ДБК – один із кращих в Україні для проведення живих концертів. Дуже шкода, що такого клубу немає в Києві, Луцьку та й більшості інших міст нашої країни. А луцький концерт вийшов майже сімейним, бо більшість присутніх у клубі – друзі та знайомі людей, які виступали.
Виїжджаючи з Києва, думав, що моя мандрівка триатиме довше. Однак виникла необхідність повернутися завчасно. А коли я в Києві, то і в інтернет потрапити мені простіше. От я тут і ось я написав про те, що зі мною відбувалося, коли мене тут не було. Що ж тут відбувалося без мене – я роздивлюся пізніше. Бо зараз уже втомився від писанни й піду відпочивати. Дякую, що почекали і почитали! Гарних вам вихідних!