Сашко Положинський

Колись я крутив дискотеки, навіть був першим ді-джеєм у двох перших нічних клубах рідного Луцька. Після того, як закрутилося з “Тартаком”, лише час від часу крутив якісь дискотеки – то на презентації диска “Система Нервів”, то в пластовому таборі. А оце мій давній знайомий з Хмельницького запропонував покрутити свою улюблену музичку в їхньому альтернативному клубі.

Отож завтра, в суботу, 24-го квітня, м.Хмельницький, вул.Кам’янецька, 2, клуб “Матадор”. Грає гурт “Outstars”, а потім я проводжу свою власну “дискотеку”. Початок о 22.00. Приходьте, хмельничани, якщо цікаво!

Дуже часто я інтерв’ю даю через інтернет. Інколи спілкуємося з журналістом в скайпі, але найчастіше мені просто висилають запитання, а я пишу на них більш-менш розгорнуті відповіді. Так виходить значно зручніше – не потрібно шукати час і місце для зустрічі, добиратися на цю зустріч, записувати розмову на диктофон і потім її розшифровувати, висилати готовий текст на правку, вичитувати й правити його, щоб не було неточностей та помилок в іменах і датах…

Однак завжди прикро буває, коли я даю занадто розгорнуті відповіді, або запитань від журналіста виявляється забагато, бо тоді текст доводиться скорочувати, а це значить, що частину роботи я зробив марно. Але ось сталося два досить неприємних непорозуміння. Спочатку одна журналістка вислала мені запитання і попросила  дати на них коротенькі відповіді. Я сумлінно виконав її прохання, але через деякий час надійшло нове прохання – зробити деякі уточнення. Я переглянув ті “уточнення” і зрозумів, що зробити їх не зможу, бо не захочу. Тоді мені непрозоро натякнули, що без цих уточнень взагалі нічого не надрукують. Тоді я вирішив, що раз так, то і друкувати не варто.

Інша історія завершилася сьогодні. Ще одна журналістка – зі Львова – тривалий час наполягала на персональному спілкуванні, я чемно відмовлявся, і врешті-решт ми зійшлися на інтернет-інтерв’ю. Вона надіслала свої питання, я їй відповів і думав, що справу на цьому завершено. Але ні. Вона попросила вислати кілька фотографій і дати координати менеджера для “вирішення організаційних питань”. Я наївно не зрозумів, які саме організаційні питання ще треба вирішити, виявилося – ми мали ще й заплатити, щоб це інтерв’ю, яке я, фактично, сам написав, надрукували. Мені така ідея не сподобалася, тож я щедро відмовився від такої пропозиції.

Однак, вважаю, що в обох випадках зі мною повелися доволі некоректно, адже я написанню відповідей присвятив добрий кавалок часу і хоч трохи зусиль, а таки приклав. І ото вирішив, щоб робота моя не минула марно, надрукую її результати хоча б у власному “засобі масової інформації”, яким є ось ця іменна сторінка. Отож, зараховуємо використані у тексті журналістські запитання компенсацією за нанесену мені “моральну шкоду” і читаємо!

1. У якому віці ви усвідомили, що подорослішали?
Ще не зовсім усвідомив – не всього дитячого у собі позбавився. Та й не намагаюся, якщо чесно.
2. Що може довести вас до сліз?
Регулярно доводить до сліз процес вкладання-виймання контактних лінз, наприклад.
3. Що таке, у вашому розумінні, вкрай тяжке становище?
Коли здається, що немає виходу. Або немає іншого виходу.
4. Як ви уявляєте собі найбільше щастя?
Коли не лише сам щасливий, а й довкола всі не менш щасливі за тебе.
5. Що було б для вас найбільшим нещастям?
Навіть і думати про це не хочу! Я за позитивні думки!
6. Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням?
Кожне нове своє досягнення я вважаю найбільшим – в даний момент.
7. Яка риса найкраще вас характеризує?
Прямолінійність.
8. Який ваш найбільший недолік?
Я матюкаюся.
9. Що вам не подобається у вашій зовнішності?
Мене все цілком влаштовує.
10. Яку здатність або дар ви хотіли би мати?
Ой, багато! Наприклад – вміти розпізнавати неправду, вміти переконувати, лікувати…
11. Чим ви любите займатися найбільше?
Всім, що приносить втіху та задоволення в даний момент – в різні моменти це різні речі!
12. Що вам найбільше не подобається?
Я не люблю вибирати щось одне. Не подобається багато чого. Наприклад, брехня, підступ, зрада, приниження…
13. В яких ситуаціях ви обманюєте?
Коли це йде на користь або просто не має жодного значення.
14. Яка річ для вас найдорожча?
Я не прив’язуюся до речей.
15. Що б ви змінили, якби могли, у вашій сім’ї?
Здоров’я усіх моїх рідних.
16. У якій країні ви хотіли б жити?
В ідеальній Україні.
17. Як би ви хотіли померти?
Безболісно.
18. Що ви скажете, коли опинитесь перед Богом?
Я завжди перед ним.
19. Про що ви найбільше шкодуєте?
Про те, що не приділив більше уваги людям, яких вже немає.
20. Чого ви найбільше боїтеся?
Втрат.
21. У вигляді якої людини чи речі ви повернулися б після смерті, якби могли?
Краще би вже у вигляді якогось могутнього архангела – на більше я поки не претндую.
22. Що ви вважаєте найбільш ганебним і принизливим?
Не мати честі, совісті, сорому, гонору… Багато чого!
23. Які якості ви особливо цінуєте в чоловіках? У жінках?
Я дуже ціную в людях чесніть, відкритість та порядність.
24. Що ви найбільше цінуєте в друзях?
Те, що вони мої друзі.
25. Які ваші улюблені письменники?
Ті, яких читати і цікаво, і корисно.
26. Улюблений літературний герой?
Його немає. Але якщо вам потрібно ім’я… Хай це буде… Уленшпігель!
27. Улюблені герої в реальному житті?
З тих, які з’явилися нещодавно у моєму житті, – Валерій Гончаров.
28. З ким із своїх сучасників ви хотіли би зустрітися?
Та я цим не переймаюся – з ким доля зведе, з тим і зустрінуся.
29. З яким історичним персонажем ви хотіли би зустрітися?
О, їх дуже багато! Залежить, за яких обставин і якими будуть мої можливості у цих зустрічах.
30. Кого ви зневажаєте?
Нікчем.

Христос Воскрес! Як і де відсвяткував цьогорічну Паску “Тартак”, Сашко Положинський? Розкажи, що було цікавого.
За весь “Тартак” говорити не можу – ми не маємо такої звички святкувати Великдень всі разом. А я цього року провів ці дні дуже спокійно. Через травмовані напередодні ноги, не зміг поїхати у заплановану мандрівку – хотів заїхати у гості до друзів, а потім – до батьків. Однак не поїхав і кілька днів просто просидів удома, читаючи книжки та переглядаючи фільми.

Тебе вже давненько на “М1″ не видно … На якому каналі телеефіру і радіохвилях тебе можна побачити і почути тепер?
Постійно з’являюся зараз на телеекрані лише в якості учасника проекту “БУМ” на “Інтері”. Є ще супутній телевізійний проект – “БУМ. Уся правда”. Якщо хтось не дивиться телевізор, може всі програми переглянути на сторінці bum.inter.ua.

Проект “Свіжа кров”, “The Best Of”… До речі, сьогоденні “Новіє русскіє горкі” вже ведеш не ти…– ностальгії не відчуваєш? Щось плануєш такого формату? А продовження цих проектів? Що для тебе актуально на даний момент?
Не відчуваю ностальгії, не планую ні продовжень, ні чогось нового. Якщо говорити про телебачення, то зараз мені цікаво було би реалізовувати якісь власні проекти – ті, які до душі мені самому, в першу чергу. Але навряд чи є телебачення, якому мої проекти були би до душі так само, як мені.

Що можеш сказати про свою теперішню роботу над піснями: що нового, в якому стилі, ракурсі зараз працюєш?
Щойно вийшов на диску наш новий альбом “Опір Матеріалів”, який, до того ж, можна вільно скачати і послухати на сторінці opir.tartak.com.ua. Скачайте, послухайте – і будете знати все про наші ракурси.

Чим можеш порадувати львів’ян: маєш намір візиту у Львів, якісь концерти чи зйомки кліпів найближчим часом..? Нумо, заінтригуй якось!:)
Всього пару тижнів тому мали чудовий клубний виступ у Львові. Публіка і атмосфера були просто фантастичними, зрештою, як і на більшості інших наших концертів. Тож із задоволенням приїдемо до Львова ще – при першій нагоді! Щоправда, мали надію, що така нагода випаде десь на День Львова, але щось поки не запрошують. Тому в ці дні будемо грати концерти у Рівному, Костополі та моєму рідному Луцьку.

Розкажи трошки про зйомки кліпів, що ваша знімальна команда проводила у Львові, як-от, в “Занзібарі”. Яскраві моменти, епізоди, що тобі запам’яталися…:)
Це було вже досить давно – ще в грудні 2008-го року. Нам завжди приємно працювати з командою Тараса Химича, який відзняв уже, здається, шість наших відеокліпів, але ця робота була особливою. У зйомках взяли участь наші друзі-спортсмени Олена Овчиннікова та Юрко Саманюк, футбольні хулігани з підтримки львівських “Карпат” та велика кількість цікавих та кольоритних львів’ян, яких особисто запросив адміністратор знімальної групи Саша Денисенко. Власне, завдяки тому, що знімалися в кліпі, переважно, “свої” люди – друзі та знайомі – нам і вдалося витримати цей шалений ритм знімального майданчика. Вважайте, за один знімальний день ми зняли маленький художній фільм! Щоправда, є і дуже сумний факт. Кліп “Дж…ангел” став останньою роботою одного із учасників знімальної групи – Юри “Маніяка” Якимишина. Крім роботи в кіно, Юра був ще й бійцем-рятівником загону МНС, врятував не одне людське життя, а сам загинув за нез’ясованих обставин через кілька тижнів після зйомок нашого кліпу.

Якось ти сказав, що, якщо не буде кому поїхати на “Євробачення”, то поїдеш ти. Коли це нарешті станеться?
Судячи з того, що з кожним роком бажаючих потрапити туди стає все більше й більше, то ніколи. )) І хоч я не люблю слова “ніколи”, скажу його ще раз – насправді, мені на Євробачення ніколи й не хотілося.

Чи можуть сподіватися твої фани-львів’яни на твою участь в цьогорічному проекті “Djuice music drive”? Якщо так, то коли, якщо ні, то– чому?
Про це ніхто з нас не знає, тому що ці питання вирішуються у таких високих сферах, в які справжні артисти рідко потрапляють: це сфери продюсерів, директорів, рекламістів та піарників. От як вони вирішать – так усе й буде!

І на завершення. “Тартак”– це те, “що ріже по живому”. Натомість, що треба для того, щоб ти заспівав пісню про таке щось, що тебе вразило? Ну наприклад, ти прочитав один з номерів нашої газети, тобі ця газета чимось сподобалась, вразила і… ти про неї пісню склав! Це можливо?
Я постійно пишу пісні про те, що мене вражає. Щоправда, багато що вражає у дуже негативному сенсі. Тому я щиро бажаю вашій газеті, щоб вона лишала про себе тільки позитивні враження!

Ось таке. Передруковувати можна лише з посиланням на сторінку sashko.com.ua! Ги… ))

Так якось несподівано майже весь випуск програми “БУМ. Уся правда” виявився присвяченим мені. Ще й про цю сторінку добрим словом згадали – приємно! Я, нарешті, зміг побачити яким чином мені це вдалося. Що саме вдалося? Дивіться тут: http://bum.inter.ua/uk/video/episode/408

Летаргічний сон огорнув тебе, Україно!

Століття поневолення і гноблення зробили тебе байдужою і апатичною. Ти втратила цікавість і бажання до поривань, а твої прагнення звелися до одного – вижити.

Подарована тобі свобода і незалежність на деякий час захопили тебе, та життєві труднощі і галасливі лідери швидко втомили. Свобода – це не твоя стихія, сучасний українцю. Ти злякався її буяння і відповідальності, яку вона накладає на кожну людину. Незалежність – для інших. Скільки “зайвих” турбот. Ти не звик до цього. Ти не боровся за них. Не ти падав мертвим під Полтавою, гнив у таборах Воркути і Магадана.

Нащадки героїв виявилися “замішаними” на суміші покори і мовчання, боягузтва і безвихідності, аморальності і неповаги до інших людей. Зв’язок поколінь розірвався. Зникли покоління романтиків та ідеалістів. Їм на зміну прийшли холодні, раціональні юнаки, які на хвилі звільнення роблять кар’єру і, що найгірше, – хочуть скористатися зубожінням людей для створення власного добробуту. Вони одночасно політики і бізнесмени, проповідники і рекетири, коли потрібно, стають набожними, хоч не вірять ні в Бога, ні в чорта. Їм хочеться думати, що це вони отак за місяць, за рік вибороли свободу, знищивши жахливу потвору.

Не перебільшуйте і не втішайте себе ілюзіями. Це зробили не ви. Є закономірним, що диктатури, імперії гризуть самі себе. А допоміг їм у цьому “святий Михайло” з товаришами. І тому до кінця життя усі повинні молитися за них.

А у тебе, сучасний українцю, усе попереду. Свободу і незалежність легше отримати, ніж утримати і правильно розпорядитися, тобто примусити їх працювати на щастя і добробут усіх людей України. До того ж ти з самого початку робив так багато помилок, що виправити їх буде важко. Тому негайно берися за роботу. Її перед тобою – непочатий край. Поглянь на цих змучених нестатками людей, на малих дітей, які протягують руки за милостинею. Якщо ти їх не бачиш, значить, погані твої справи. Значить, ти дивишся в протилежний бік і думаєш тільки про тимчасову власну вигоду. Значить, Українській революції не вистачає універсальності ідеалізму і звичайної справедливості.

…Щось не спрацювало у механізмі переходу до незалежності. Історія ще довго буде розбиратися з цим феноменом. Республіка, яка мала найбільші і найкращі можливості і якій усі пророкували блискуче майбутнє, опинилася в жалюгідному стані. Замість будівництва нових підприємств і переорієнтації існуючих відбувалося руйнування. Замість покращення життя людей – повне зубожіння 90% населення. І так рік за роком… І ніякої перспективи попереду.

…Сьогодні чесність не в пошані також. В країні панує моральна криза. Така трагедія нашого знищеного покоління. На зміну колишнім, нечесним, прийшли в основному ті ж самі люди, тільки вже в новому амплуа – “демократів”, по дорозі прихопивши ще нових нечесних. Та чекати чесних ми не маємо часу. Вихід – жорсткий контроль. Демократія неможлива без контролю влади народом. Сьогодні такий контроль повністю відсутній.

Пробудись, Україно! Відправ у відставку усіх цих “учнів-любителів” і знайди мудрих людей, які витягнуть тебе з цієї помийної ями, куди затягнули тебе ці шукачі скарбів. Зроби це заради свого майбутнього, заради нині сущих, заради десятків мільйонів загиблих.

Микола Мироненко.

Люблю читати! Трапилася, знову випадково, книга Миколи Мироненка “Планета Антуана”. Я ще поки її читаю, тому не можу збагнути до чого це читання приведе. Тут у великій кількості подані різноманітні факти – історичні, географічні – дані, цифри, цитати. Величезний потік різноманітної інформації, зібраної автором і сконцентрованої в одній книзі. Іноді читати важко, бо часто інформація мало пов’язана між собою – таке враження, ніби читаєш енциклопедію. Але коли автор починає писати більше від себе, висловлює свої власні думки та ідеї – одразу стає цікавіше й читання значно сильніше затягує.

Я не знаю, коли саме ця книга написана. Зі змісту зрозуміло, що вже в часи незалежності України, очевидно, десь на межі дев’яностих – твохтисячних років. Видно, що автор переймається і долею України, і майбутнім усієї планети, але помітно шкодує, що своє власне життя не зміг прожити так, як мріялося. Хотів творити, а доводилося боротися. Хотів вільно мандрувати, але всі мандрівки були тільки примусовими. Життя вже десь на схилі, тож хоче чоловік хоча б думки свої та мрії донести до людей. Але ж чи почують? Чи навіть слухати не стануть?

Візьму на себе сміливість опублікувати тут шматочок тексту Миколи Мироненка. Навряд чи його книги найближчим часом почнуть користуватися масовим опитом, а в інтернеті уривок тексту, дивись, може якось і розійдеться. Думаю, кожному автору хочеться, щоб його почули. І коли тебе не бачать по телебаченню, не слухають по радіо, не читають в книжках, газетах та журналах, то може хоч в мережі знайдуться ті, кого твоє слово може зачепити і зацікавити.

Отож, читайте в наступній публікації. А як вважатимете за потрібне, то можете спробувати і далі запустити – хай мандрує!

Володимира Вінниченка, як письменника, знаю мало. Володимира Винниченка, як політика, знаю, здається, трохи більше, але не люблю – вважаю, що його соціалістичні погляди принесли немало шкоди Україні та українцям. Але, з тим не менш, випадково побачивши його книгу “Поклади золота” на поличці книгарні “Знання” у рідному Луцьку, взяв її до рук, щоб погортати. В анотації зазначено, що “Поклади золота” – гостросюжетний роман. Чесно кажучи, здивувався, бо ніколи б не подумав, що Вінниченко міг таке писати.  Зрештою, виявилося таки, що гостросюжетності в романі дуже мало, зате дуже багато морально-філософських міркувань та непрозорих натяків на різноманітні обставини життя українських емігрантів у двадцятих роках минулого століття.

Десь колись читав, що Вінниченко, живучи в еміграції, цілковито припинив політичну діяльність, натомість розробив якусь власну філософську концепцію, якої притримувався до самої смерті. Звісно, цікаво було би почитати, що то за така концепція була, але поки нічого такого мені на очі, на жаль, не траплялося. А книга “Поклади золота” мені сподобалася. Написана вона в дещо незвичному для мене стилі – я б назвав його “п’єсовим”, але читається легко й швидко, та найголовніше, як на мене, полягає в тому, що дуже яскраво показує людей… нашого сьогодення.

Я вже не раз звертав увагу на те, що в українській історії дуже часто трапляються аж надто схожі ситуації. Вперше я звернув на це особливу увагу тоді, коли прочитав лист В’ячеслава Липинського до українського уряду, якого він написав, дізнавшись про ростріл полковника Армії УНР Петра Болбочана. Саме життя, діяльність та обставини смерті Петра Болбочана є доволі показовими, та це окрема історія, яку раджу почитати у відповідній книзі видавництва “Темпора”. До речі, лист Липинського я також прочитав у цій самій книзі. Так от, читаючи той лист, я зловив себе на думці, що складається враження, ніби я читаю сучасний лист, написаний до сучасної – тоді ще часів президентства Віктора Ющенка – української влади.

Вдруге я загострив свою увагу на такій подібності, коли читав книгу Данила Мордовцева “Гайдамаччина”. На початку тієї книги дається опис ситуації, яка склалася в Україні напередодні активізації гайдамацького руху. Знову ж таки наводиться лист одного із тогочасних українських чиновників до вищого керівництва, який, з легкістю та з мінімальними корективами, можна було би видати за сучасний.

І ось знову – читаю книгу, написану вісімдесят років тому, а бачу в ній цілком сучасних і таких, на жаль, знайомих персонажів! Як завжди, не можу втриматися і наведу кілька шматочків тексту для ознайомлення.

“Людина, Лесько, може все, що вона захоче і у що вона вірить. Факт. Хочеш бути відомою письменницею? Будеш. Забажай – сідай, пиши. Напишеш чортзна-що? Не надрукують ніде? Плюй. Пиши далі. Знову відкинуть? Начхай, пиши. Пиши, пролізай, заходь то з того боку, то з другого. Десь хоч раз примостишся. А потім іще десь, іще десь. А потім так намозолиш очі всім, що станеш “нашою відомою, шановною, талановитою”. Правда!… Так само в усьому іншому. Хочеш бути знаменитим політиком? Будь ласка. Бажай, лізь, виступай, мозоль очі, ґвалтуй. Мели, що хочеш, всяку нісенітницю, аби тільки з вірою в себе, і будеш лідером партії, міністром, головою уряду, президентом. Хочеш перевертати цілий світ? Перевернеш. Тільки бажай, вір, лізь, захищай, розбивай і перевернеш.”

“Але я – артист української сцени. З твердого переконання? Ні. Хоч називав себе українцем. Але, якби на російській сцені дали кращий гонорар, перейшов би так само, як багато інших паскудників. Не встиг, вибухла революція. Ну, українське відродження, українська держава, влада, патріотизм. Може, навіть і мене це трохи зачепило. Але, звичайно, головним мотивом моїх патріотичних виступів із сцени були апльодисменти й овації публіки… Прославився.”

“Що таке Фінкель? Нещасний комісіонер, капцан… А Прокіп Панасович, – увага! – банкір, фінансист, мільйонер… Правда, Фінкель не продав ні свого сумління, ні доброго імени… І за це має злидні, клопоти, поневіряння та приниження. А Прокіп Панасович накрав в українського уряду грошей і за те має банк, авта, жінок, усі розкоші та пошану. Чи має Крук честь і чистоту сумління? Боже мій, ці акції на європейському ринку розцінюються не вище за українські гривні.”

І наостанок ще одну цитаточку наведу, а як кому захочеться почитати інше – шукайте книгу в крамницях вашого міста! Зазначений наклад, як для сучасної України, немалий -  3000 примірників, київське видавництво “Книга Роду”, 2008 рік. Володимир Винниченко “Поклади Золота”.

“А за Україну, Лесько, сто п’ятдесят життів віддав би. Нате, беріть, сто п’ятдесят разів підряд убивайте, тільки хай раз воскресне Україна. Раз і навіки! Віриш, Лесю? Я – не “національний герой”, не міністер, не отаман і не патріот. Але от слухай, Лесю, серйозно кажу: зараз, у цю хвилину, піду на яку хочеш смерть за життя України. Ні, ні, не героєм! Без ніяких записів у історію, без ніяких пам’ятників, без ніякого гонорару слави, без нічого. От, так, невідомий нікому, невідомо де, невідомо коли. Стій! Готовий іти на смерть з вічною ганьбою собі, з огидою до себе всякого, хто пом’яне моє ім’я, з прокляттям собі. Готовий! Прошу!… А консисторських чинуш російського уряду, мирових судців, хай записують в українську історію національними героями! Нехай!… А ми капнемо в безвість. Бо й історію, Лесю, писатимуть консисторські чинуші, раболіпні та благоліпні.”