Гостюючи у батьків, рідко коли оминаю нагоду понишпорити поличками їхньої бібліотеки. Часом знаходжу там щось добре знайоме і багато разів перечитане, але, буває, знаходжу і щось зовсім несподіване…
Ця книжка не раз впадала мені в око, але взяти її до рук бажання ще жодного разу не виникало. Хемінгуея мені доводилося читати лише один раз, було це давно – ще у школі, й не пішов мені тоді Ернестів “старий” зі своїм “морем” аж ніяк. Не знаю, що саме стало причиною того – чи сама книжка занадто нудна для мене, чи спрацювала зворотня реакція на вимушене читання обов’язкового твору зі шкільної програми, чи просто не готовий я тоді ще був сприймати таке. Як би там не було, а з того часу, при всьому моєму гарному ставленні до автора (очевидно – нав’язаному ззовні), жодного іншого його твору я досі не читав. А тут черговий раз кинулися мені в очі ці “острови” й вирішив я взяти їх до рук – погортати. І перше, на що я звернув увагу – книжка виявилася ще ніким не читаною. Не знаю чому – чи дісталася вона нам у спадок від когось із родичів, чи хтось із батьків колись купив її, але прочитати так і не спромігся, чи може хтось колись “на день народження” комусь подарував. Зрештою, книга 1976-го року народження, сторінки якої вже добряче пожовтіли від віку, не знайшла свого читача жодного разу. І так прикро мені стало за неї, що вирішив я спробувати її почитати.
Я глибоко переконаний, що книжки не можуть просто лежати на полицях – вони повинні регулярно читатися. Саме тому я часто даю почитати щось із власної бібліотеки своїм знайомим, дарую книжки тим, хто має бажання отримати такий подарунок, й майже безболісно розстаюся з книжками, які запускаю у вільне читальне плавання. І ось рапотм мені до рук потрапляє книга, яка вже десятки років живе поруч зі мною, але ні я, ні хтось із моїх рідних досі її так і не прочитав. Це несправедливо! – вирішив я й так само вирішив одразу цю несправедливість виправити.
Не скажу, що прочитав “Острови в океані” із великим натхненням, але й нудно мені також не було. Загалом, читалося досить легко, в якісь моменти трохи набридало, в якихось місцях, навпаки, – затягувало. Зараз, коли я книгу дочитав і оце пишу вам про неї, я й порекомендувати її не можу, бо не знаю чи й варто, адже цю писанину я почав із зовсім інших причин. Просто хотів зосередити увагу на одному, не одразу помітному, моменті. Наклад книги, виданої українською мовою, в 1976-му році, видавництвом “Радянський письменник”, – 65000 екземплярів. Не 650, не 6500, а 65000! І це не якийсь там “бестселлер”, а просто маловідома книга відомого, але не надто популярного автора! Беручи книгу до рук, я майже завжди звертаю увагу на її тираж – просто мені це цікаво. Так от, я не пригадую жодної книги, виданої в Незалежній Україні (звісно ж, з тих, які побували в моїх руках), наклад якої був хоча би вполовину таким великим, як цей… Ото й усе, що я хотів сказати. 
А тепер перейдемо до рекомендації! 
Перед самісіньким Хемінгуеєм прочитав я книгу українського автора. Не дуже відомого, принаймні сам я знаю його лише тільки завдяки цій книзі. Щоправда, читав я її вже декілька разів до цього, читав досить давно, але що найдивніше – читав у російськомовному перекладі. Ну от просто так трапилося, що в мене була лише така версія, а оригіналу я ніколи раніше навіть і не бачив. А тут якось побачив у книгарні “Є” – і придбав, не роздумуючи. Ну, просто захотілося мені прочитати її саме такою, якою створив її автор! Отож я одразу купив і, при першій нагоді, прочитав. І не просто прочитав, а зробив це з таким апетитом, з таким задоволенням від самого процесу, що вам і не передати!
І не скажеш, що сюжет там якийсь особливий. І чогось там аж такого надзвичайного у ній немає. Але ж я так кайфував від читання! Там така мова – жива, яскрава, соковита, проста і зрозуміла, а одночасно – різногранна та насичена! Читаєш – і смакуєш! Фразеологічні звороти, епітети, порівняння, прислів’я та приказки, пісні та казки – і все таке аж просякнуте любов’ю до України! Так, можливо, та любов занадто романтизована, казкова, або, як каже сам автор, химерна, але така близька і зрозуміла!
Звичайно, є й певні застереження. Перше і головне з них – треба багато чого фільтрувати. Аж надто багато у книзі уваги приділяється батьківській ролі Москви, доброму московському цареві, єдності братніх слов’янських народів. Є чимало непрозорих і недобрих натяків на українських гетьманів – Мазепу та, особливо, Виговського, є не надто позитивна згадка про Конотопську битву. Але якщо на всі ці моменти дивитися зі здоровою долею іронії, маючи на увазі, що написана книга десь у період гучного святкування 300-річчя “воз’єднання України з Росією”, то все це сприймається досить весело, з гумором. Зрештою, якби всіх цих ідеологічних мементів у книзі не було, то її автора звинуватили б у націоналізмі та посадили, а книгу не те, що не видали – заборонили б! Не вірите? Тоді прочитайте самі й переконайтеся!
Книга називається “Козацькому роду нема переводу”, автор – Олександр Ільченко. Видавництво “Фоліо”, 2009 рік. Тираж – 1000 примірників.
І не втримаюся – наведу двійку цитат! ))
“Працюючи, отець Мелхиседек сьогодні особливо часто припадав до цього щирого народного струмка, радіючи щедрій красі українського слова, що в нім буяє сила духу нашого народу. Він розумів, отець Мелхиседек, що мова – перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого…”
“Перед піснею горілку пити – гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п’яні, ревуть, буває, гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про Бога, – не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…”
Таки зацікавив!
А мені свого часу, у шкільні рокі, Хемінгуея “Старий та море” сподобалось. Дуже яскрава тема боротьби, а те, як автор передав пейзажі у простих і зрозумілих більшості словах!.. Вважаю, що цю книжку повинен прочитати кожен школяр.
І мені “Старий і море” подобається. Навіть дуже:)))
Мене це тішить
Яка в кого настільна книжка?
Не по темі. Натрапила.
«як корабель назвеш…»
От і «Тартак» виправдовує свою назву, організував лісопильню «не відходячи від каси»
http://gazeta.ua/index.php?id=333250
Екскурс в історію: всесвітньо відома нафтова компанія «Shell» (мушля) названа так засновником на честь справи його батька, який мав крамничку, де торгував саме морськими раковинами. Існує думка, що людина не може повноцінно відшукати свого місця, допоки не втілить в життя не реалізовані задуми, бажання своїх найближчих предків; що ця інформація передається на генному рівні. Мабуть, це також мало неабиякий вплив і на назву гурту, і на таке захоплення, а головне, що і хист до столярства присутній (що для мене було відкриттям).
Отож, розвивайте і розвивайтесь!
«…чи спрацювала зворотня реакція на вимушене читання обов’язкового твору зі шкільної програми…» — є таке. Казав колись мій історик: «Якщо ви захочете, щоб твори якогось автора не читало ціле покоління, просто введіть його до шкільної програми». Суперечливо, але як показує практика, на 90% правдиво.
«…книжки не можуть просто лежати на полицях – вони повинні регулярно читатися…» — о, моя повага до тебе зросла у кількакратному обсязі! Побільше би людей так думало.
ти так багато почав писати, наче пан Юрко Зелений:)
насправді, класно, що тут можна більше побачити і зрозуміти тебе як особистість (хоча мені, здається, вже давно все зрозуміло):)
маю питання: чи ти читав “Глобус України” Слапчука? якщо так, то які враження?
Ні, не читав.
{ти так багато почав писати, наче пан Юрко Зелений:)} – оце Сашко лаяв Зеленого, лаяв – і долаявся: сам заразився розлогим писанням. Хоча ця оповідка Сашка – далеко не перша, яка сміливо може позмагатися за кількістю друкованих знаків з текстами Юрка
) Щоправда, останній останній часом (вибачайте за каламбур) пише значно рідше за Положинського…. Чомусь….
Дякую, Сашко, за твої розповіді, читаються завжди так легко і апетитно (о, до речі в тебе це слівце запозичив). Але хотілось би від тебе щось у “твердій палітурці”
Ну а в мене зараз лежить книжка Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна український переклад
Та навряд чи вистачить наснаги…
Таку цікаву тему розпочали про книжки
А я недавно почала читати по кілька книжок одночасно. Раніше так не виходило, але настрій змінюється протягом дня, тому не завжди ввечері читається те, за що з легкістю берусь вдень. Я, наприклад, читаю зараз Германа Гессе “Степовий вовк” і “Спрагу до життя” Ірвінга Стоуна про Ван Гога. І Гессе, і Ван Гог є для мене геніями.
А щодо “Старого і море” є цікавий мальований фільм десь на 20 хвилин. Дуже цікаво зроблено і не так затягнуто, як у книзі.
Ось знайшла, якщо комусь буде цікаво: http://www.youtube.com/watch?v=j145SM1By_w
коли не помиляюсь, то це трьохтомник.
недавно знайшла в себе в офісі перший і третій том. чемно забрала додому, відтерла від багаторічного пилу, пропчихалась….
рік видання той самий, коли правильно пригадую.
сучасних перекладів українською мені поки не траплялось=(
А для чого перекладати перекладене?
Так, випадково, може Біблія вийти… 
Почитай “Фієсту” Хемінгуея, рекомендую
Якщо трапиться.
Кому цікаво, http://ilchenko.orgfree.com/ тут біографія Олександра Ільченка, деякі світлини, документальні фільми про його творчість.
Сашко, Ви абсолютно праві “про ідеалогічні моменти”, без них би книга не вийшла.
Це й так зрозуміло.
Нещодавно десь прочитав, що горезвісний Д.Табачник має добрі стосунки з власником видавництва “Фоліо”. Пригадалося на фоні промосковськості книжки Ільченка виданої саме в цьому видавництві…
Дурня… Нехай Вам пригадається, як Табачнік викреслив в 2007 році з програми друку української книги Ільченка.
Ще раз повторюю. В той час неможливо було видати книгу без реверансів Москві. А самого неоднарозово звинувачували в націоналізмі і в 70-х роках не друкували.
Дурня! Мені ця книга зовсім не здається промосковською!
Сашко, дуже дякую за те, що згадали про Ільченка. Я тільки закінчила читати Козака Мамая (книжку, куплену ще матусею років 20 назад на блошиному ринку) і ще не розумію, на якому світі живу… Хіба після прочтання можна сказати, що українська мова бідна??? Такого розмаїття я давно не чула і не бачила! А може, такого не було взагалі… Це ж наскільки треба любити рідну мову та країну, щоб у 50-60хх написати такого твора! Дякую, що згадали про Ільченка, бо про таких людей треба все більше говорити і на Козакові Мамаї вчити нове покоління.