Сашко Положинський

…Хоч і не знаю, як її розуміти. Докладніше – за цим посиланням http://sxe.km.ua/?q=node/129

…Поки я байдикую!

Мій давній і добрий приятель, талановий режисер, Тарас Химич, який, крім усього іншого, зняв “Тартаку” відео на пісні “Хулігани”, “Нашеліто”, “Ой, Учора В Куми”, “Омана”, “Не Кажучи Нікому” і “Дж…Ангел”, закінчує нову роботу. Це документальний фільм, який має презентуватися 22-го червня, але де саме і як його можна буде побачити – поки невідомо. Однак вже зараз я пропоную вашій увазі трейлер цього фільму, а як матиму якусь свіжішу інформацію – повідомлятиму.

Гостюючи у батьків, рідко коли оминаю нагоду понишпорити поличками їхньої бібліотеки. Часом знаходжу там щось добре знайоме і багато разів перечитане, але, буває, знаходжу і щось зовсім несподіване…

Ця книжка не раз впадала мені в око, але взяти її до рук бажання ще жодного разу не виникало. Хемінгуея мені доводилося читати лише один раз, було це давно – ще у школі, й не пішов мені тоді Ернестів “старий” зі своїм “морем” аж ніяк. Не знаю, що саме стало причиною того – чи сама книжка занадто нудна для мене, чи спрацювала зворотня реакція на вимушене читання обов’язкового твору зі шкільної програми, чи просто не готовий я тоді ще був сприймати таке. Як би там не було, а з того часу, при всьому моєму гарному ставленні до автора (очевидно – нав’язаному ззовні), жодного іншого його твору я досі не читав. А тут черговий раз кинулися мені в очі ці “острови” й вирішив я взяти їх до рук – погортати. І перше, на що я звернув увагу – книжка виявилася ще ніким не читаною. Не знаю чому – чи дісталася вона нам у спадок від когось із родичів, чи хтось із батьків колись купив її, але прочитати так і не спромігся, чи може хтось колись “на день народження” комусь подарував. Зрештою, книга 1976-го року народження, сторінки якої вже добряче пожовтіли від віку, не знайшла свого читача жодного разу. І так прикро мені стало за неї, що вирішив я спробувати її почитати.

Я глибоко переконаний, що книжки не можуть просто лежати на полицях – вони повинні регулярно читатися. Саме тому я часто даю почитати щось із власної бібліотеки своїм знайомим, дарую книжки тим, хто має бажання отримати такий подарунок, й майже безболісно розстаюся з книжками, які запускаю у вільне читальне плавання. І ось рапотм мені до рук потрапляє книга, яка вже десятки років живе поруч зі мною, але ні я, ні хтось із моїх рідних досі її так і не прочитав. Це несправедливо! – вирішив я й так само вирішив одразу цю несправедливість виправити.

Не скажу, що прочитав “Острови в океані” із великим натхненням, але й нудно мені також не було. Загалом, читалося досить легко, в якісь моменти трохи набридало, в якихось місцях, навпаки, – затягувало. Зараз, коли я книгу дочитав і оце пишу вам про неї, я й порекомендувати її не можу, бо не знаю чи й варто, адже цю писанину я почав із зовсім інших причин. Просто хотів зосередити увагу на одному, не одразу помітному, моменті. Наклад книги, виданої українською мовою, в 1976-му році, видавництвом “Радянський письменник”, – 65000 екземплярів. Не 650, не 6500, а 65000! І це не якийсь там “бестселлер”, а просто маловідома книга відомого, але не надто популярного автора! Беручи книгу до рук, я майже завжди звертаю увагу на її тираж – просто мені це цікаво. Так от, я не пригадую жодної книги, виданої в Незалежній Україні (звісно ж, з тих, які побували в моїх руках), наклад якої був хоча би вполовину таким великим, як цей… Ото й усе, що я хотів сказати.

А тепер перейдемо до рекомендації! Перед самісіньким Хемінгуеєм прочитав я книгу українського автора. Не дуже відомого, принаймні сам я знаю його лише тільки завдяки цій книзі. Щоправда, читав я її вже декілька разів до цього, читав досить давно, але що найдивніше – читав у російськомовному перекладі. Ну от просто так трапилося, що в мене була лише така версія, а оригіналу я ніколи раніше навіть і не бачив. А тут якось побачив у книгарні “Є” – і придбав, не роздумуючи. Ну, просто захотілося мені прочитати її саме такою, якою створив її автор! Отож я одразу купив і, при першій нагоді, прочитав. І не просто прочитав, а зробив це з таким апетитом, з таким задоволенням від самого процесу, що вам і не передати!

І не скажеш, що сюжет там якийсь особливий. І чогось там аж такого надзвичайного у ній немає. Але ж я так кайфував від читання! Там така мова – жива, яскрава, соковита, проста і зрозуміла, а одночасно – різногранна та насичена! Читаєш – і смакуєш! Фразеологічні звороти, епітети, порівняння, прислів’я та приказки, пісні та казки – і все таке аж просякнуте любов’ю до України! Так, можливо, та любов занадто романтизована, казкова, або, як каже сам автор, химерна, але така близька і зрозуміла!

Звичайно, є й певні застереження. Перше і головне з них – треба багато чого фільтрувати. Аж надто багато у книзі уваги приділяється батьківській ролі Москви, доброму московському цареві, єдності братніх слов’янських народів. Є чимало непрозорих і недобрих натяків на українських гетьманів – Мазепу та, особливо, Виговського, є не надто позитивна згадка про Конотопську битву. Але якщо на всі ці моменти дивитися зі здоровою долею іронії, маючи на увазі, що написана книга десь у період гучного святкування 300-річчя “воз’єднання України з Росією”, то все це сприймається досить весело, з гумором. Зрештою, якби всіх цих ідеологічних мементів у книзі не було, то її автора звинуватили б у націоналізмі та посадили, а книгу не те, що не видали – заборонили б! Не вірите? Тоді прочитайте самі й переконайтеся!

Книга називається “Козацькому роду нема переводу”, автор – Олександр Ільченко. Видавництво “Фоліо”, 2009 рік. Тираж – 1000 примірників.

І не втримаюся – наведу двійку цитат! ))

“Працюючи, отець Мелхиседек сьогодні особливо часто припадав до цього щирого народного струмка, радіючи щедрій красі українського слова, що в нім буяє сила духу нашого народу. Він розумів, отець Мелхиседек, що мова – перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого…”

“Перед піснею горілку пити – гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п’яні, ревуть, буває, гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про Бога, – не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…”

Якщо комусь цікаво подивитися, як я бовтався в аргентинському бруді, захищаючи честь рідного міста Луцька, то нашу відбіркову гру в Битві Українських Міст будуть показувати на телеканалі “Інтер” саме в цю неділю о 17.00. Не знаю, які саме фрагменти з моєю участю потраплять до програми, а які залишаться поза ефіром, але сподіваюся, що найкумедніші вам таки вдасться побачити!

…На одну зі сторінок історії України – ось тут http://www.ex.ua/view/779216?r=1987,23775 Можна завантажити, можна подивитися просто в мережі. Гарний приклад маніпулятивної роботи пропагандистської машини: правда змішується з брехнею;  відеоряд подається під “правильну” дикторську начитку; різні, не пов’язані між собою факти, що мають стійке негативне забарвлення, ліпляться в одне ціле, тим самим значно підсилюючи негативний ефект; інтерв’ю, мілко порізані та відповідно скомпоновані, підтримуються мальовничими розповідями диктора, акторськими інсценізаціями та “загальновідомими” фактами; в якості експертів і свідків – заслужені ветерани та впізнаваний артист.

Але в даному питанні я людина дуже упереджена. Бо і сам родом із Західної України, і до питання боротьби ОУН та УПА ставлюся з особливим інтересом, і з багатьма свідками та учасниками тих подій спілкувався особисто. Тому, зрозуміло, переглядаючи цей фільм, шукаю підтвердження правильності власних поглядів, а не протилежних їм.

Наприклад, ветеран КГБ розповідає про те, що в Західній Україні за 9 років було знищено 25 тисяч кадрових військовиків, причому, тих, які, за твердженнями авторів фільму, пройшли всю війну. Тобто – 25 тисяч не просто кадрових військових, а досвідчених, загартованих у боях воїнів! І це (знову ж таки – не мої слова) вдвічі більше, ніж загинуло за такий же період війни в Афганістані. Порівняймо! В Афганістані (виходячи з того, що мені відомо ще з часів політінформацій у радянській школі) проти Радянської Армії діяли бандити, які мали захищений тил з боку Пакістану, спеціальні центри підготовки й постійне забезпечення зброєю та амуніцією. В Західній Україні (за інформацією авторів фільму) – “бандити”, нібито найняті та навчені німецькою розвідкою, яка припинила своє існування в травні 1945 року, а її “талановиті учні”, виходить, ще 8 років після того знищували кадрових військових тієї армії, яка ту німецьку розвідку знищила. Якісь дуже наворочені “бандити” виходять! Які мало що вершили свої чорні справи без тилового та бойового забепечення, в умовах тотальної боротьби проти них, але ще й безперестанно нищили власне мирне населення, постійно проводячи масові каральні операції! Круті бандити, нічого не скажеш! Щоправда, в іншому фрагменті фільму автори виправляються – бандерівці воювали переважно з військами МГБ та МВД СССР, але хто вже зверне на це увагу після того, як уявив масове, по-садистськи жорстоке, винищення фронтовиків?

В іншому місці ветеран розповідає про те, як він був учасником “псевдобанди націоналістів”. Чи можу я стовідсотково стверджувати, що такі спецзагони МВД здійснювали злочини проти мирного населення? Не можу! Але я можу стверджувати, що цей ветеран не зміг би розповісти про ті злочини, якби вони були. А якби й міг, то до цього фільму такі розповіді все одно не потрапили б. Зате тепер я маю ще одне підтвердження тому, то такі спецзагони дійсно існували й що їх було точно більше, ніж один.

Третій епізод. Ще один ветеран розповідає про те, як з Латвії виселяли родичів “лісових братів” та тих, хто з ними якось пов’язаний. Але не назвали скільки саме людей було виселено, й жодної згадки про виселення людей із Західної України. Ну ясно – які ж можуть бути родичі у бандитів! До речі, дуже показові цифри – 30 хвилин на збори та 40 кг на багаж. Я он в теплу Аргентину на місяць літав – збирався кілька годин і торба важила майже 30 кг! А тут людей назавжди виселяли та ще й точно не до Аргентини!

Але одна розповідь мене дійсно потішила! Це коли народний артист розповідав про те, як масовка почала розбігатися зі зйомок фільму, коли дізналася про що цей фільм та кого і як у ньому показують! Щось не склалося докупи трохи…

Ну і звісно – про головне: Україна існує завдяки Москві, а наша держава – випадковість з “досить дивною” ідеологією у формі тризуба, якою правлять послідовники тих гадів-націоналістів, які знищили 60 тисяч українців, а культ ураїнського “національного героя” Бандери значно страшніший за культ Сталіна. Ой, забули для порівняння згадати про тих “нечисленних” українців, які загинули від рук сталіністів, ленінців та інших комуністів. Хоча – фільм то ж не про це…

Гаразд, я щось надто розписався, а я ж просто хотів дати посилання на фільм. Думаю, мудра людина і сама зауважить всі проколи цього фільму. Чого варта лише згадка про загони КГБ в 1945! Очевидно, це були якісь передові загони, адже сам КГБ з’явився значно пізніше…

До речі, там, на сторінці, є ще багато інших фільмів! Наприклад, цікава версія Куликовської битви! Особлива цікава тим, що її висловлюють сучасні російські вчені, а я цю версію зустрічав у досить давно написаній “Мага Вірі” дуже неоднозначного діаспорного українця Льва Силенка. І тоді я їй щось не дуже повірив… Але то вже зовсім інша тема.

Наостанок маю два питання до людей, які дійсно знають. Якщо такі фахівці знайдуться, скажіть, будь ласка, чи може парабелум, зразка не пізніше 1944-го року, наскрізь прострелити медаль “За отвагу”, і де саме знаходиться “Грачьов-Волинськ” за 30 км від кордону з Польщею? Просто цікаво!

Є деякі речі, які іноді здаються просто дрібницями, та однак вони здатні дуже ефективно на деякий час вибивати мене з колії. Так, наприклад, коли я виконую якусь роботу, віддаюся їй на повну, доводжу до кінця і вважаю її виконаною, а вона раптом, з якихось причин, не зараховується або не зберігається – мене це просто вбиває! Або просто обламує. Так я колись не отримав золоту медаль у середній школі. Першим випускним екзаменом у нас була математика – алгебра і геометрія разом. Я першим у класі розв’язав усі завдання, переписав усе на чистовик і здав. Та ось біда – ніколи я не вмів чисто писати. Для мене переписати з чорновика в чистовик – і то великий подвиг! А переписати так, щоб не було жодної помарочки – взагалі, справа нереальна! І от я здав роботу, усі завдання правильно вирішені, але вчителька каже, що до потенційних медалістів особливі умови, тому треба ще раз переписати. Я відмовляюся, мотивуючи це тим, що ми пишемо екзамен з математики, а не з чистописання. Тоді приходить класний керівник і намагається мене переконати, але – дурна натура! – чим більше на мене тиснуть, тим більше я опираюся. Приходили і завуч, і директор школи – нікому ж не завадить мати в школі зайвого золотого медаліста! Та медаліст не вийшов – так і не переписав я ще раз те, що вже раз переписував і вважав своє завдання виконаним. Отож, алгебра і геометрія, які я завжди, переважно, знав на “5″, в резульататі здалися на “4″, а потім і на інших екзаменах мене зрізали – щоб не вимахувався. Але я за медалями не шкодую! Себе я добре знаю, знав і багатьох медалістів – золотих і срібних, а звання та регалії мене мало цікавлять.

Та мова зараз не про мої нагороди чи їхню відсутність, а про мою, мабуть, психічну неврівноваженість. Бо ото іноді психану – та і відпадає бажання щось робити. Так і цього разу вийшло. Писав я сюди одну штучку. Трапився мені якось документальний фільм, я його переглянув і написав сюди про нього. І писалося досить довго, бо треба було кілька разів шукати певні моменти у фільмі, щоб пересвідчитися, що я не помилився у сприйнятті. Коротше кажучи, писав, писав і написав. І тільки зібрався натиснути кнопочку “опублікувати”, як щось глюкнуло і “мозілла” моя люба примиленько закрилася. А разом з нею закрилася й моя писанина. Знову я все відкрив, повернувся сюди, проглянув чернетку, а вона – порожня. І так мене це зачепило, що ні ще раз написати те саме не захотілося, ні нового бажання щось писати сюди протягом якогось часу не виникало.

А через кілька днів я поїхав з Києва, був у кількох місцях Західної України, але нормального доступу до інтернету жодного разу за всю поїздку не мав. А не мав доступу – той написати тут нічого не міг. Однак я повернувся до Києва, знову отримав доступ до інтернету і, звичайно ж, при першій нагоді, я – сюди! Бо й цікаво мені, що тут коїться на моїй сторіночці без мене, та й перед вами, мої любі, вибачитися за мовчанку повинен був.

І що ви собі думаєте? Заходжу я в “Публікації” і – о, диво! Я бачу не одну, а дві невикористані чернетки з однією темою! Одна – та порожня, яку я вже переглядав, а інша – та, якої я раніше не бачив – повнісінька! Тож я зараз швиденько допишу це і одразу ж опублікую ще й те, що вважав втраченим назавжди. А воно ж, бач, не вмерло! І називається воно – “ЦІКАВИЙ ПОГЛЯД”. Приємного вам читання! І вибачте за мовчанку!

…І надихнула МЮ на “Моральний Секс” – своєрідний погляд на одну з пісень нового альбому “Тартака” “Опір Матеріалів”!