От тільки за кого саме голосуватиму – так поки й не визначився. Як виявилося, передвиборча кампанія на мене абсолютно не вплинула. Звісно, я й не дуже нею цікавився, але все ж таки я не надто пасивний громадянин і не знаходився у повній ізоляції, тому кандидати мусили би хоч мінімально поборотися і за мій голос. Хоча, вони й поборолися – мінімально. Я випадково натряпляв на щось в телевізорі чи в радіо – коли, силою обставин, знаходився в полі дії чиїхось телевізорів чи радіоприймачів. Я бачив бігборди, бачив намети, бачив агітаторів у спецформах. Мені періодично тицяли якісь папери на вулицях, але я їх не брав. Мені траплялася якась інформація в інтернеті, але читав я далеко не все і не про всіх. І, як результат, я й досі не змінив свою точку зору стосовно варіанту “не підтримую жодного кандидата”.
Однак, цей варіант має свої певні особливості – або – він, умовно кажучи, має свої відтінки. В умовах, коли суспільству вже нав’язали точку зору, що в другий тур вийдуть два конкретних кандидати й інших варіантів просто бути не може, голосування “проти всіх” може перетворитися для мене на “проти двох”. І в цьому варіанті, коли ти точно знаєш, що за жодного з двох голосувати не будеш, виникає питання, за кого з шістнадцяти голосувати? Спробую піти методом відкидання. Звичайно, я не фахівець, не аналітик, тому всі свої судження значною мірою будую просто на основі власних вражень та емоцій. Отож, рухаюсь за списком ЦВК…
За Богословську Інну Германівну не голосуватиму, тому що не вірю їй точно так само, як не вірю Тимошенко, не знаю за нею жодної чесноти, впевнений, що головна її функція в політиці – агресивна демагогія на різноманітних ток-шоу. Вважаю її однією з тих політиків, які навмисно мутять воду, щоб її боси у тій воді рибку ловили.
Бродського Михайла Юрійовича вважаю чоловіком розумним і заможним, для якого політика – просто гра, спорт, хобі або розвага. Чомусь мені так здається. Він мені дуже схожий на людину, яка вже достатньо всього досягнула у житті, і щоб не нудьгувати, займається політикою – проти когось воює, когось звинувачує, когось захищає. Як би там не було – за нього не голосуватиму.
Гриценко Анатолій Степанович – один із тих кандидатів, за якого я би міг і проголосувати, і агітувати. Давно йому симпатизую і він, мабуть, перший з вісімнадцяти кандидатів, кого би я з найменшим внутрішнім спротивом хотів би бачити Президентом. Але є два чинники, які заважають мені віддати йому свій голос беззаперечно. Перший – щось у мені, щось підсвідоме, заважає повірити в нього остаточно. Можливо, це мої власні комплекси недовіри до людей і, особливо, до політиків, а можливо – це результат впливу на мене якихось критичних матеріалів та зауважень, які доводилося чути або читати. Зрештою, є ще другий чинник – команда. Я не знаю людей з команди Гриценка, я не знаю, хто прийде до влади разом з ним, адже свою “Громадянську Позицію” фін формує не так давно й, мабуть, не так ретельно, як би воно мало бути. А немає команди – немає Президента. Адже, якби я вірив, що Президент може бездоганно впоратися з усіма своїми обов’язками самотужки, я, можливо, і сам у Президенти балотувався б… 
Костенка Юрія Івановича я давно заніс до списку тих націонал-демократів, які, висуваючи гарні та приємні моєму українському серцю гасла, насправді нічого корисного для України не роблять. Переходить собі Юрій Іванович з посади на посаду, міняє крісло на крісло, при цьому говорить те, що потрібно, але нічого конкретного не робить. Або робить, але ніхто цієї титанічної роботи не бачить. Як би там не було, я знаю, що Юрій Іванович не бідує, поводиться обережно і не ризикує. Просто знає за кого вчасно підняти руку і як домовитися. А такий Президент мені не потрібен. 
Литвин Володимир Михайлович ніколи в мене не викликав жодної симпатії. Не вірю йому ні на грам, вважаю його інтриганом і кар’єристом, з яким ще доведеться розбиратися, як саме він служив Україні в різні часи та на різних посадах. Зрештою, впевнений, що сам Литвин на крісло Президента зовсім не націлюється – йому й Головою ВР живеться дуже непогано. А на вибори він пішов з прицілом на інші вибори – які в нас ще попереду. Адже потрібні Володимиру Михайловичу свої люди не лише у Верховній Раді, але й у місцевих органах влади. Та, зрештою, як би там не було, Литвин – категорично ні!
Мороз Олександр Олександрович, точно так само, як і вищезгаданий Володимир Михайлович, ніколи не мав ні моєї симпатії, ні довіри. Єдине, що на відміну від пана Литвина, менше був при владі й менше мав можливостей тією владою покористуватися. Але, разом з тим, Олександр Олександрович вміє плести інтриги нічим не гірше за Володимира Михайловича і страждає не меншою кількістю маній, ніж він. І як тільки в Олександра Олександровича виникає якась чергова політична манія, він готовий на будь-які методи заради досягнення цієї мети. На щастя, не все і не завжди панові Морозу вдається, а то би ми з вами вже давно стали учасниками нових соціалістичних експериментів. Отож і Мороз – ні, категорично!
Про Пабата Олександра Вікторовича я, практично, нічого не знаю. Бачив тільки багато прапорів “Громадянського активу Києва”, але що ті прапори доброго зробили, я теж не знаю, тому й голосувати за них не буду.
Противсіх Василь Васильович, на мою думку, даремно придбав собі таке прізвище. Бо проти всіх – значить, в тому числі, й проти народу України. А як ні, то треба було вибирати подвійне прізвище – для уточнення. Наприклад, Василь Васильович Противсіх-Кандидатів або Противсіх-Політиків, або Противсіх-Злочинців, або ще якось так. А то дуже неконкретно виходить у Василя Васильовича. Хоча, коли я бачив і слухав його на програмі у Вахтанґа Кіпіані, Василь Васильович викликав у мені симпатію та довіру. Однак, дуже недостатню, щоб віддати йому свій голос…
Про те, що Ратушняк Сергій Миколайович є кандидатом в Президенти, я дізнався лише тоді, коли проглядав список кандидатів перед написанням цієї статті. Зрозуміло, що просто зараз я не можу раптом вирішити голосувати саме за нього. Тим більше, що про Сергія Миколайовича я знаю тільки те, що він якось так дуже агресивно виступив десь там проти Арсенія Петровича. Але цього виступу для завоювання моїх симпатій поки що замало.
Те, що я знаю про Рябоконя Олега Васильовича, я щойно вичитав у його біографії. Не розумію, навіщо йому це самовисування в кандидати, може просто заклався з якимись там колегами-юристами на якійсь там дружній вечері? А може й дійсно хоче Олег Васильович врятувати Україну своїм Президентством. Не думаю, що йому б це вдалося зробити, якби його вибрали. Але якщо його прагнення щирі – треба йому почати цю боротьбу з пошуку однодумців. А так це більше схоже на якусь гру або прикол.
А варто тут писати про моє ставлення до комуністів узагалі та до товариша Петра Миколайовича Симоненка зокрема? Гадаю, й так все зрозуміло. Якщо ж хочеться трохи конкретики, то я хоч трохи почну вірити Петру Миколайовичу лише тоді, коли він принципово їздитиме лише в громадському транспорті, житиме в “хрущовці”, а 90% усіх своїх доходів віддаватиме бабусям та дідусям, які його самовіддано підтримують своїми голосами.
Супрун Людмила Павлівна ще жодного разу не зробила собі зачіску, яка б мене не насмішила або не здивувала б, і жодного разу не сказала слова, яке би мене приємно потішило. Якщо ж вона ні сказати не може, ні виглядати не вміє, то що вона може зробити доброго на посаді Президента? Коротше кажучи, вміє Людмила Павлівна робити свій бізнес на політиці – хай собі робить. А прийде час, ми більш детально поцікавимося, що то за бізнес, куди інвестиції та які інновації.
Тимошенко Юлію Володимирівну я свідомо пропускаю, бо, по-перше, вона – один з двох визначених претендентів на участь у другому турі, а по-друге, якби я, принаймні, допускав можливість свого голосування за неї, останні пів року я би провів на бігбордах, одягенним у білі шати з червоним сердечком на грудях.
Тігіпко Сергій Володимирович викликає в мені безліч різноманітних симпатій. Розумний, багатий, впевнений у собі, виглядає дуже непогано… Та чомусь всі ці маленькі симпатії не можуть скластися в одну велику. І не сприяють цьому ні його величезні рекламні плакати, ні якісна реклама, ні кількість сіті-лайтів з його зображенням, ні розрекламована книжка, ні навіть обіцянки відповісти на всі наші запитання. А ще Сергій Володимирович занадто довго десь пропадав. То він керує Національним Банком, то очолює передвиборчу кампанію Віктора Януковича, а потім раптом зникає й не менш несподівано з’являється – вже кандидатом у Президенти. А ще, якщо додати до цього мої не завжди приємні враження від деяких висловлювань Сергія Володимировича, складається цілісна картина моєї до нього недовіри. Йому свій голос не віддам.
З Тягнибоком Олегом Ярославовичем я особисто знайомий, регулярно з ним спілкуюся та співпрацюю. Свого часу мені навіть пропонували місце у першій десятці списку від ВО “Свобода” на виборах до Верховної Ради, але я відмовився. Я не є і не був ніколи членом “Свободи”, але багато поглядів поділяю та підтримую. Багато – але далеко не все. Наприклад, не подобається мені занадто сильна концентрація уваги на питанні національності. Я теж вважаю себе націоналістом, але разом з тим вважаю, що патріотом України і навіть українським націоналістом може бути не лише етнічний українець, але й людина іншої національності, яка народилася, живе і працює в Україні, дбає про її інтереси та виступає за її справжню незалежність. Мене цікавить не лише культурна, але й політична українська нація, а до її складу входять люди різних національностей. Крім того, в Олега Тягнибока, як і в Анатолія Гриценка, на мій погляд, немає повноцінної команди, яка би здатна була взяти на себе весь тагяр відповідальності за майбутнє країни і не лише взяти, але й гідно винести його. Я особисто знаю багатьох свободівців, з великою повагою ставлюся до них, до їхніх поглядів та переконань, але фахівців у сфері вищого управління серед них, на жаль, небагато. Якщо ж до цього додати ще й ті відомості, які я отримую із Тернополя, де “Свобода” набрала найбільшу кількість голосів на виборах до обласної ради, то бажання підтримувати Олега Тягнибока на виборах Президента України в мене стає ще менше. Однак, я голосував за “Свободу” на кількох останніх виборах, можливо, проголосую і на цих. Зрештою, якби Олег Тягнибок став Президентом, у мене би з’явилося більше можливостей реалізовувати свої ідеї розвитку сучасної української культури та підтримки нової української музики. )) Та я знаю, що поки в Олега Ярославовича шансів немає, однак я справді хочу, щоби побільше націоналістів було в місцевих органах влади і у Верховній Раді, тому хочу, щоб на виборах Президента Тягнибок набрав якнайбільше голосів.
В 2004-му році я активно та цілком свідомо підтримував Ющенка Віктора Андрійовича на виборах Президента України. Як відомо, Віктор Андрійович Президентом став, але обіцянок своїх перед народом України, на жаль, не виконав. З тим не менш, при всіх його недоліках та помилках, при всьому моєму небажанні агітувати за нього та підтримувати його, сам би я за нього також зміг би проголосувати. Шансів у нього, на мій погляд, також немає, але мій голос, відданий за Ющенка, свідчитиме про те, що я своїх переконань не змінив, і ні за Тимошенко, ні за Януковича голосувати не збираюся ні за яких обставин.
Віктор Федорович Янукович навряд чи має шанси коли-небудь отримати мій голос, хіба що він раптом колись принципово змінить свої погляди та переконання. Але цього ніколи не станеться, тому й говорити немає про що. Скажу тільки, що мене дратує формальний поділ України на Схід і Захід, мені страшенно не подобається негативний відтінок, який часто надають слову “донецький”, але я, на жаль, сприймаю інформацію “член Партії регіонів”, як ярлик. Я знаю багатьох справжніх патріотів України, які народилися та виросли на Сході, мені подобається Донецьк і я там знаю багатьох дуже приємних людей, але Партія регіонів, у моєму розумінні, це просто якийсь бізнесовий конгломерат.
І, нарешті, наш супер-герой, Арсеній Петрович Яценюк! Супермен, Бетмен та Спайдермен в одній особі! Наш Котигорошко!… Ні, не личить йому цей політ-технологічний образ, як не крути. Не викликає він довіри ні своїм словом, ні своїми фотографіями на смугастому фоні. А ще надто часто пан Яценюк стрибав з посади на посаду, не зважаючи ні на досвід, ні на фах. А до “спеціалістів широкого профілю” в мене недовіра здавна. Арсеній Петрович, звісно ж, чоловік розумний і талановитий, але не лідер нації й не Президент. І хоч я впевнений, що багато людей віддадуть свої голоси саме Яценюку, мого голосу серед них не буде.
Отож, підводячи підсумки, кажу, що мій голос завтра може отримати Анатолій Гриценко, Олег Тягнибок або Віктор Ющенко. А може отримати й рядок “не підтримую жодного кандидата”. Все остаточно визначиться у кабінці для голосування. Але на вибори я точно піду й усіх вас щиро запрошую! І примусьте піти голосувати усіх, на кого маєте вплив! А за кого голосувати – вирішуйте самі. Головне, не проявляти пасивність та байдужість, бо з нашої з вами громадянської активності починається наша держава!
